Сергій Гальченко - Григорій Косинка

Марія Костянтинівна зросла серед природи. Добре знала життя селян, сільський побут, долю української дівчини та жінки. Вона правдиво створювала образи на сцені. І того вечора у розмові відзначала, як змінюється доля дівчини й жінки у наш час.

Моя Оленка, говорив Григорій Михайлович, «червона мачина», кучерява дівчинка, зросла на селі, а в місті стає студенткою-революціонеркою. Читаючи об’яву на стовпі про хіромантку, посміхається: «Оленка знала чари кращі, ніж хіромантка майбутнє: її біла, на студентську ногу, кімната, а особливо вікно, в кущ троянди заходжене, – знали такі таємниці, яких…»

Дія відбувається за часів громадянської війни.

«…Уже немає Андрія, Оленко… У нас як заспівали звечора кров’ю кулемети, то до самого ранку не вгавали: крилами били над кручами криваву пісню, а вона сотала душу села і – чіпляла тоненькі павутинки на заплакану дзвіницю, до хреста…»

Григорій Михайлович говорив: «Слова – “Уже немає Андрія, Оленко…” нагадають Марії Костянтинівні її монолог: – “Нема мого Андрія, нема мого сонця” з п’єси Кропивницького».

Оленку заарештовано… Вона попереджає катування та розстріл самогубством у тюрмі…

«Таємниці», що знала студентка-революціонерка, залишилися таємницею…

Твір закінчується словами: «І сумом великим сотається над Зеленьками весільна пісня матері Оленки: – “Ой будеш ти, моя мати, тихо спати..”»

«Кожне слово мого твору, – говорив Григорій Михайлович, – повинно нагадати Марії Костянтинівні всі розмови того вечора».

«Мандрую», – писав Григорій Михайлович у листі. Це було влітку 1924 року. Я знала, що він поїхав відпочивати до Канева, і раптом таке… Дивно!

Повернувшись, Григорій Михайлович розповів: «Я дійсно “мандрував” по селах. Позичив у сина хазяйки стареньке сільське вбрання: латану сорочку, картуз, а черевики і свої були підходящі, днів п’ять не голився, а тоді закинув через плече ціпок з вузликом та й поїхав…

Хотілося мені подивитись на життя по степових селах та порівняти з життям рідної Щербанівки. А коротко кажучи, зібрати матеріал для своїх творів».

«То хіба для цього треба переодягатись у “дрантя”?»– спитала я.

«Мені хотілося відчути сьогочасне життя на селі, але не в ролі спостерігача, а знову побути у шкурі злидаря-заробітчанина, – відповів Григорій Михайлович. – Ночував я у бідняцьких хатах, бачив, як живуть та з чим “господарюють”. А заробити у багатія тяжче, ніж було колись у пана: “Пшеницю жали за п’ятий сніп, півмітки мотали за хлібину, а на коноплях тільки ціпки заробляли”, – розповідали мені літні жінки».

По селах він зустрів: Марту («За ворітьми»), Мелашку («Змовини»), Гандзючиху («Гармонія»).

«Такі злидні, а поруч…

Багаті землі у людей: проса – аж хвилі ходять золотисті, в степу безмежному стерня, нема їй кінця і краю. На горі вітряки, а в долині копи й копи…»

«Тепер, Тамарча, ти почуєш, навіщо я переодягався.

– Молотники потрібні? – питаю у високого огрядного чоловіка.

– Сім фунтів за копу, – бовкнув він.

– Хай вам інші молотять за таку ціну, – голосно відповідаю я.

Підходжу до другого хазяйського двору. Вийшов маленький чоловічок з в’їдливим зором, пробіг поглядом з голови до ніг і сказав.

– Ну так, а як до діла?.. – І раптом я помітив, що він пильно дивиться на мої руки, а вони у мене білі і немає жодного мозоля.

– Немає, немає нічого у мене, немає, – скоромовкою проговорив він.

Йдучи з двору, я почув жіночий голос:

– І навіщо відмовив людині, роботи ж у нас он скільки!

У відповідь були такі слова:

– Хто зна, якась підозріла людина. Знайдемо й серед своїх, херсонських.

“Мандрую” далі…

– А хто тебе сюди направив?

– Ніхто не направляв, ніхто не казав, я сам шукаю роботи, – лагідно відповідаю я, а в думках посмішка: не можна зібрати матеріалу, щоб не подражнити собак.

А тепер послухай, Тамарча, я розкажу тобі гумористичну пригоду. Уявляєш – не встиг я й поріг переступити в одній хаті, як мене підхопили під руки, привітно приговорюючи: «Просимо, просимо, будь ласка, заходьте!» Були вже добре напідпитку й не розібрали, що я сторонній, та й посадили мене за стіл… Ха-ха-ха!

А на столі гори білого хліба, пухкого, як паски. У полумисках ковбаси, кров’янка, ковбики. Самогонові найпочесніше місце.

А за столом розмови: одні радіють, що дозволили торгівлю, що можна мати власність. Другі згадують, як одбирали худобу, землю. Хтось вигукнув: “Шість десятин заграбали та роздали чортам на бабайки! Умру – не забуду: грабіж…”