Сергій Гальченко - Григорій Косинка

– Як тяжко. Краще було б і не питати.

– Так, – відповів Григорій. – Але я не шкодую.

З часом я забула про циганку, а коли Григорій Михайлович працював над оповіданням «Гармонія», згадала, почувши:

«Ще й досі стоїть йому перед очима тонка, на ящірку схожа, з своїми золотими сережками в ушах циганка, жінка циганова».

«Пособи, браток!» – почув я звернення, що прозвучало серед галасу, а часом і лайки, коло вагонів. Це було незабаром після громадянської війни, – розказував Григорій Михайлович, – коли мені довелося їхати залізницею у так званій “теплушці”. Люди сперечалися за місце, штурхаючи один одного, розміщуючи свої клумаки. Були тут і селяни, були й городяни. Впадала в очі схожість пасажирів – худорляві постаті, заклопотані та стомлені обличчя. Зрештою вмостились. І коли поїзд зрушив, настала тиша. І тільки декілька хлопців у пошарпаних шинелях потихеньку, але жваво розмовляли у кутку, порушуючи тишу. Це були червоноармійці, що поверталися додому. Раптом біля мене обізвався старий дідусь:

– Які щасливі хлопці – смерть обминула їх.

– Так… – почув я відповідь людини, що сиділа навпроти мене.

Тільки тепер він привернув мою увагу, тільки тепер я побачив поруч з ним речовий мішок, на якому лежав військовий кашкет з п’ятикутною зіркою. Я впізнав у ньому людину, що сказала: “Пособи, браток”.

– Я – лікар… – назвався він.

У мене миттю промайнуло в думці: “Хто, як не лікар, бачив знівечених війною, покалічених людей; хіба не він боровся за життя кожної людини і хіба не він бачив неподолану смерть – смерть відважних людей, що боролися за правду та щастя свого народу?”

Помовчавши, лікар почав розповідати: “Я й мій товариш, теж лікар, були на полі й перев’язували поранених. Несподівано денікінці захопили нас разом з двома червоноармійцями у полон”.

Я не брав участі у їхній розмові, але тепер я прислухався до кожного слова цієї розповіді.

Лікар продовжував: “Раніш я був у російській армії, пройшов Польшу та Галичину, але такого жорстокого, нелюдського ставлення до полонених, як тут, я не бачив. Ми були свідками, як штабс-капітан на дрібні шматки, на кривавий мотлох порубав й посік шаблею обох наших червоноармійців. Й чому він тоді не рубонув нас – не знаю. Пізніше мені пощастило втекти з полону, а мій товариш там загинув. Згодом, коли я повернувся у те село, мені переказували селяни, як його катували – голого гнали базаром і шмагали нагайками. Потім підскочив гвардії поручик й зрубав йому голову. Настромив її на шаблю і підняв над переляканою юрбою…” Лікар замовк. Переборовши хвилювання, продовжував: “Я бачив смерть… Але коли я згадую отаку смерть мого товариша, в мене холоне кров…”»

Розповідь лікаря була записана Григорієм Михайловичем досить детально. Працюючи над твором «Гармонія», описуючи денікінську армію, її жорстоку розправу над полоненими червоноармійцями-більшовиками, він знайшов місце для цього епізоду.

Пам’ятаю, Григорій Михайлович тоді мовив мені:

– Цікаво, чи живий цей лікар? Чи прочитає він «Гармонію»? Даючи образ лікаря-більшовика, який чекає смерті від штабс-капітана, я навмисне пишу: «…навіть вам, повірте мені, я перев’язав би рану, коли б у цьому була потреба. Я – лікар…» Нехай гуманізм та етика лікаря лунає, як заклик проти будь-якого насильства над людиною.

Я любила слухати Григорія Михайловича. І зараз звучить мені його голос…

Розповіді…

Хай простять мені читачі, що я так невдало їх переказую.

«Тра-та-телень, тра-та-телень! – виграють на сапах голодні хлопці, а пісня котиться степом, в золотій пшениці, кісники смиче, волошки цілує і жартами пестливими берізку обгортає…

Тра-та-телень…»

Так згадує Григорій Косинка в новелі «На буряки» своє повернення з роботи на панських ланах.

«Колосками кланяються жита, шумить од поділок вітер, а загорілі, трохи потріскані ноги одбивають якийсь чудний музичний такт:

Легка втома… дома…»

Григорій Михайлович з дитинства прислухався до голосів і звуків у природі. Знаходив та відчував у них музикальний ритм. А тепер ми читаємо в його творах: «Та як задзвонять коси лугом, як зашумить під ними росиста трава…» Знаходимо в творах і звукові порівняння: «Тихо вигукуючи коротку команду, що шипить у вимові поляків, як шелест пашні, летить кіннота…»; «Я довго лежу і слухаю, як дзвонить у такт дзвонів степу моє серце…».