Сергій Гальченко - Григорій Косинка

Серія «Митці на прицілі» заснована у 2018 році

Художник-оформлювач Р. В. Варламов

© С. А. Гальченко, передмова, упорядкування, примітки, 2018

© Р. В. Варламов, художнє оформлення, 2018

© Видавництво «Фоліо», марка серії, 2018

Широкої наукової чи художньо-белетристичної біографії Григорія Косинки досі не написано, як і не видано повного зібрання його творів. Є дві автобіографії письменника (1923, 1925), що друкуються в цьому виданні, літературні портрети та дисертаційні дослідження, окремі збірники творів і спогадів про письменника, зібрані після реабілітації невтомною і вірною дружиною Тамарою Михайлівною Мороз-Стрілець, яка після реабілітації чоловіка по зернятку вишукувала в бібліотеках, архівах і у приватних зібраннях усе, що стосувалося чесного імені її чоловіка. Кожну знахідку вона буквально фетишизувала, ділилася своєю радістю з друзями. Навіть і за перо вона взялася, щоб своєю літературною працею (переважно написанням спогадів про Косинку і його найближче оточення) зафіксувати те, що не підлягало забуттю.

Тамара Михайлівна уособлювала тяжку долю української жінки з мужнім характером. Своє життя вона переповіла, але далеко не повністю у своїх спогадах про Григорія Косинку і його сучасників. Ще багато-багато епізодів залишилося поза сторінками її мемуарів. Ось один із них.

Після арешту 1938 року її хворого і вже літнього батька, родину Морозів виселили (викинули!) з квартири. Іди куди хочеш, але кругом одні обмеження – щодо проживання, роботи. Навкруги замкнуте коло. Тоталітарна система якщо не карає ув’язненням чи смертним вироком, то навіть не дає можливості на елементарне існування.

Опинившись буквально на вулиці, немолода жінка із донькою Тамарою – дружиною розстріляного письменника Косинки, – не мали де переночувати. Навіть добрі люди боялися пустити в хату, адже це ЧСИР’и – «члены семьи изменников Родины».

ЧСИР – і така стаття була в Карному кодексі гуманної радянської системи, яку застосовували для позбавлених прав жінок і дітей, тобто членів родин репресованих осіб.

Якісь добрі люди тимчасово надали для Тамари Михайлівни з її мамою сарайчик у дворі будинку, де вони серед усілякого господарського хламу могли якось переночувати. Але знайшовся один «доброзичливець» (колишній військовий), який пронюхав, що дві нещасні жінки переховуються в сарайчику, і виселив їх звідти таким чином: вилив із діжки смердючий торішній розсіл з-під огірків. Подальше проживання в тому помешканні стало неможливим…

Доля подарувала мені радість довготривалого спілкування із багатьма людьми, і серед них – Тамара Михайлівна Мороз-Стрілець, дружина незабутнього Григорія Косинки. Вона була жінкою надзвичайно скромною, але мала твердий і наполегливий характер.

Наше знайомство відбулося в листопаді 1972 р. в Центральному держаному архіві-музеї літератури і мистецтв УРСР, куди вона прийшла оглянути влаштовану мною як науковим співробітником цієї установи виставку документів, присвячену 60-річчю від дня народження Андрія Малишка.

Під час оформлення тимчасової ювілейної експозиції із багатої рукописної спадщини поета, подарованою державі його вдовою Любов’ю Забаштою, я помістив у одній з вітрин вірш, присвячений пам’яті Григорія Косинки.

Тамара Михайлівна була здивована такою несподіваною знахідкою з такою короткою поетичною характеристикою видатного поета-земляка з Обухівщини, про яку вона довідалася лише на виставці.

– А мені Андрій Самійлович і не сказав про те, що написав такого вірша…

А вона ж збирала усе-все, що стосувалося пам’яті Косинки. Вона була в постійних пошуках. У цьому її схожість із Варварою Олексіївною Губенко-Маслюченко – дружиною Остапа Вишні, яка не проминала нічого, що стосувалося її чоловіка. Якось я був свідком її обурення, коли Олесь Гончар, надавши для копіювання лист Остапа Вишні до нього, попросив повернути їй оригінал. Вона вважала, що лист Остапа Вишні має зберігатися саме в його сімейному архіві. Принагідно зауважу, що цей лист 1991 р. Олесь Терентійович передав на зберігання до відділу рукописів Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України.