Сергій Гальченко - Григорій Косинка

Уявивши перед собою постать Павла Івановича, згадавши його слова, я відчув страшенну силу…

Натхнення…

Так я написав новелу “На буряки”, яку було надруковано у газеті весною 1919 року».

900 000 пудів цукру… «І моя дитяча кривавиця вкладена у той цукор», – сказав Григорій Михайлович, прочитавши у дореволюційному довіднику «Рафинадные заводы Россійской имперіи» зведення про кількість річної продукції Григорівського цукрового заводу.

Тоді Григорій Михайлович розповів мені, як він ще дитиною працював на цьому рафінадному заводі. Бачив жорстоке ставлення до робітників: тривалий робочий день, мізерна оплата, ніякої забезпеченості, ніякої турботи про робітника. Наведу уривок із нарису «Лист з села», видрукуваний у газеті 1919 року:

«Тут же під боком Григорівський цукровий завод, що кидає сизо-чорні пасма диму і, здається, пахне не жомом, а потом робітників, яких експлуатували десятки літ.

Виринають в уяві 49 1/2 коп. за вісім годин праці, “подъемка”, брудні казарми.

Ех, певно, панки “Християнсько-незалежної” віри не знають, що таке – “подъемка”?!

Це 40–50 градусів жари, горить чуб, ллється піт, з плечей капає кров, а на кришталевий цукор з огидою плюють…

А поверх цієї ідилії й краси… урядник з гарним арапником, дуже важкий на руку!

“Нерви заспокоює”. Наше діло – робить, а урядника – бить, кожний робить своє діло!

І сміх і сльози.

В душі кипить бажання помсти виключно класової, бо для бідних один ворог – буржуї, багатії».

Особливо запам’ятався Григорію випадок з одним робітником. У новелі «Сходка» він згадує про нього, описуючи життя Петра Цюпки, який у минулому був робітником цукроварні пана Чорткова. Цюпка у 1905 році брав участь у страйку і згодом на цій цукроварні втратив працездатність. Григорій Михайлович яскраво змальовує байдуже ставлення до людини:

«…Так, так. Кров маленькими струмочками стікає по бороді на груди, я лежав непритомний, а щось сміялось у пасах машини:

– Солодкий сахар… ха-ха…

Почувся гудок, і вони пішли робить: хіба що?

– В Цюпки нема двадцяти процентів? Наплювать».

Як коротко, стисло і в той же час яскраво та сильно… Його розповіді я згадую, читаючи і новелу «В хаті Штурми».

«…Штурмі на цукроварні одбило пальці.

Закам’яніли постаті на стінах; в хаті запанувала тиша і жах, і тільки знадвору було чути, як шумів дощ і трясло вітром шибки: вічне горе просилось у сім’ю Штурми…»

Григорій Михайлович в дитинстві був спостережливий та вразливий. Все, що бачив, все, що чув, не минало його уваги й знайшло відгук у творах.

«На порозі своєї кімнати видатна артистка Марія Заньковецька…

Зібране у просту зачіску сріблясте волосся, бліде обличчя, привітна усмішка, проникливий погляд темних очей, струнка постать (не дивлячись на похилий вік). Коли Валер’ян Підмогильний назвав моє прізвище, Марія Костянтинівна відповіла:

– Я знаю, ви так гарно читаєте свої твори.

Такі слова великої артистки приємно здивували мене, і я зніяковів…

А через деякий час за її проханням я вже читав новелу “На золотих богів”. Після того розпочалась бесіда. Я їй сказав:

– Жалкую, що не довелося побачити вас у ролі Олени з п’єси Кропивницького.

Марія Костянтинівна показала нам своє фото у ролі Олени (я пам’ятаю, у нас було таке фото з дарчим написом: “Григорію Косинці в одній з найулюбленіших ролей. М. Заньковецька”. На жаль, це фото втрачено).

Передивляючись її фотографії у різних ролях, ми побачили її в ролі циганки Ази з п’єси. М. Старицького. Валер’ян Петрович, жартуючи, запитав:

– Маріє Костянтинівно, а майбутнє ви навчилися тоді пророкувати?

– Ні, але я вірю, що майбутнє нашого народу буде прекрасне і щасливе».

У Марії Костянтинівни був красивий голос, вона любила народні пісні і знала їх безліч. Марія Костянтинівна згадувала ті пісні, що чула їх ще в дитинстві на Чернігівщині, а Григорій Михайлович переповідав ті, що співають на Київщині.

У грудні 1922 року відзначали 40-ліття сценічної діяльності Марії Заньковецької. З нагоди цього Григорій Косинка написав твір «Заквітчаний сон» і присвятив його М. К. Заньковецькій. Він розповідав: «Починається оповідання словами весільної пісні, яку я почув того вечора від Марії Костянтинівни: “Ой будеш ти, моя мати, тихо спати”. І назвав героїв свого твору Андрієм та Оленкою на спогад про одну з найулюбленіших п’єс Марії Заньковецької».

У цьому творі є згадка з Косинчиного дитинства: «Була у нас на селі кучерява дівчина – “моя любов дитяча”. Коли мене “повернули” з Байкалу, її вже не було. Через хлоп’ячу соромливість я не питав нікого про її долю».