Альфред Єнсен - Мазепа. Історичні картини

Карл XII

«Чисельність їхня не завжди однакова. Улітку часто сягає 30 000 чоловік, які збираються з усієї України та прилеглих країв. Їх вважають за найвідчайдушніших з усіх козаків, і тому, коли вони лаштуються до походу, усе населення співчуває і допомагає їм. Вони не тримають коло себе жінок. Якщо з походу на Польщу чи інші країни вони приводили полонянок, то тут же продавали їх туркам чи татарам. Коли ж хтось з козаків робив полонянку чи рабиню своєю наложницею, його без жалю топили. Новоприбулий козак добуває собі харч полюючи або рибалячи, доки триває сприятлива пора року. Взимку він може повернутися додому й одружитися, якщо має таке бажання. З першими весняними днями козаки повертаються на Запорожжя. До речі, ставлення до жіноцтва на Україні дуже суворе».

Далі наш скрупульозний літописець повідомляє, що на Січі постійно перебувала залога у 4000 чоловік. На найвищому пагорбі стояло 30 хатин – таких великих і просторих, що у них могли розміститися на нічліг 400—500 чоловік. У Полтаві козаки продавали рибу, хутра та сіль, а взамін брали харчі, тютюн, горілку, кулі, порох та залізний інструмент. Годували вони своїх коней узимку в містах, бо на Січі не вистачало сіна.

Адлерфельт, похідний камергер Карла ХІІ, котрий загинув під Полтавою, залишив після себе цінний щоденник, виданий у 1740 році його сином. У ньому він, подібно до інших іноземців, негативно зобразив запорожців. Так, в одній з приміток зазначено: «Вони ще досі живуть у землянках або в наметах, зроблених з повсті, що дає можливість їм легко переходити з місця на місце, тримають худобу, полюють або рибалять. Тому можна зрозуміти, чому ця благодатна країна й досі на півночі не заселена, а триб їх життя, як бачимо, запозичено у народів-сусідів, особливо у татар».

Проте, коли Карла ХІІ напередодні Полтавської битви було поранено в ногу, Адлерфельт таки не втримався від оцінки козацької влучності при стрільбі: «Ці бідолахи мають довгі рушниці, які вони називають «турками» і далекобійність яких становить 500 футів. Ними вони заподіяли нам немало прикрощів, а надто у тій місцевості, де переповнилася чаша наших нещасть».

Щоденникові записи, які з 1901 року почав видавати професор Август Квеннерштедт, додавши до них своє переднє слово про українську природу та народ, містять різноманітні замітки та враження шведських войовників від цієї родючої землі та її дивовижного народу. Так, наприклад, лейтенант Лют писав 12 листопада 1708 року: «Ми прибули до країни, що зветься Україною і якою править полководець Мазепа. Це розкішна, родюча земля, багата збіжжям, фруктами, тютюном, тут багато худоби, а лісів тут дуже мало або й зовсім немає, усюди простягаються велетенські рівнини; люди тут злі і непривітні. Меду, льону та коноплі удосталь, і продають їх за безцінь. Живуть ці українці по берегах невеликих рік, щоб завжди бути близько до води, якої тут пребагато. За паливо використовують здебільшого солому й торф, на ньому також варять їжу й печуть».

За півстоліття до походу Карла ХІІ по Україні подорожував французький інженер Боплан [15], який провів сімнадцять років у Польщі і неодноразово мав нагоду знайомитися з Україною. Після цієї подорожі у 1646 році у нього залишилося надзвичайно гнітюче враження від соціального укладу й умов життя на Україні. Ось для прикладу одна цитата з його «Опису України», що виходив друком у 1663 і 1673 роках: «Селяни у цій країні живуть бідно, їх змушують відпрацьовувати три дні на тиждень своїми руками й своїми кіньми на пана та сплачувати залежно від розмірів власного земельного наділу певну кількість збіжжя та птиці на Великдень, Зелені свята й Різдво. До того ж вони повинні привезти для свого пана дрова та виконати немало інших щоденних повинностей. Окрім того, вони платять панові податок грошима та десятину бараниною, свининою, медом, фруктами й віддають кожного третього вола щотретій рік. Коротко кажучи, селяни були змушені віддавати панам усе, що тим тільки забагнеться, тож не дивно, що цим бідолахам за умов такого жахливого безчинства ніколи не вдавалося настарати собі якогось статку. Та це ще не все – пани мали необмежену владу не лише над їхнім майном, а й над життям. І якщо припустити, що польська шляхта живе наче в раю, то селяни перебувають у чистилищі. Потрапивши до рук нещадних панів, вони стають гідними жалю, бо життя їхнє тепер гірше, ніж рабів на галерах. Багато хто не витримував такого нестерпного становища й утікав, найвідважніші подавалися до Запорожжя – притулку придніпровських козаків. Провівши якийсь час серед запорожців, вони теж ставали справжніми козаками».