Петро Кралюк: Справжній Мазепа

Старенький мікроавтобус, що колись їздив гарними європейськими магістралями, тепер, підстрибуючи на вибоїнах, котиться битим українським шляхом. До дороги тісненько притискаються села – наче намагаються стати ближче до нестримного потоку, який денно і нощно гуркоче, вищить і мчить удалину…

Чергова сільська зупинка. Їх на цьому маршруті багато. Пасажири замовкають. До салону входить жінка. На ній – старий, але чистенький одяг. Схоже, зі секонд-генду. Вона, певно, лічить кожну копійку. З-під її хустки вибивається пасмо сивого волосся. А ще – у неї великі темні очі. Наче у Діви Марії на старовинній іконі…

За руку жінка веде миршавого хлопця десь років двадцяти. Шкіра зморшкувата, вузенькі плечі, руки… І порожній відсутній погляд.

Хлопець зодягнутий у щось темне. Як і жінка.

– Мамо… – тихо скиглить він.

Хтось поступається йому місцем. Він опиняється навпроти мене, на відстані простягнутої руки. Зустрічаюся поглядом із ним. І стає незатишно…

«Спокійно, – кажу собі. – Це всього лише олігофрен, можливо, твій майбутній пацієнт…»

– Мамо, – знову хникає хлопець, – сядь біля мене…

– Синку, я ж поруч.

– Я скоро буду виходити, – каже дівчина, що сидить поряд. І піднімається з місця.

Син та мати сідають пліч-о-пліч. У материнських очах – важка печаль. Темна і тиха…

– Добридень, Маріє, – вітається хтось із знайомих.

Вона киває головою: «Добрий…»

– Таки їдеш?

– Їду… – каже. Й невимовна гіркота бринить у її голосі. З ока скачується сльоза.

Знайома не розпитує. Мовчить.

Хлопець лякливо тулиться до матері. Вона ніжно обіймає його. І здається; ці істоти – половинки одного цілого…

– Мамо…

– Все буде добре, Андрійку. Мама тебе любить. Ось заробить трохи грошей…

Вона ще міцніше пригортає сина до себе.

Відводжу погляд. Автобус петляє дорогою. Обабіч – старі дерева. Поле, річка, заплава…

З’являються будиночки, церквиця на пагорбі, крамнички, базарчик. Богом забута місцина.

Виходжу з автобуса. Мої мимовільні супутники – теж.

Хлопчина тягне маму до лотка з фруктами. Щось просить.

Мати купує апельсин. Схоже, ті кілька гривень їй нелегко відривати від куцого сімейного бюджету…

На мить з-за хмари визирає сонечко. Кидає золоте проміння. У руці матері ніби спалахує помаранч. На її обличчі – посмішка. Апельсин легко перекочується із руки жінки на долоньку сина.

– Мамочко… – вдячно бринить його голос.

І ніби десь губиться…

Поряд зі мною – величний бароковий костел. На фасаді храму – ліпнина, фігури неначе відриваються від суєти земної, прагнучи небесного блаженства…

Костельний дзиґар – із поржавілими стрілками. Схоже, вони зупинились давно. Яке їм діло до того, чи день зараз, чи ніч? І чи весна нині, чи літо…

Храм існує у позачассі. Перенісся з іншої епохи, затримався трохи у нашому сьогоденні. Та воно скороминуще. А він стоятиме…

Колись у костелі звучав оргáн – урочисто й містично, наповнюючи звуками лункий простір. І відчували себе тут віряни не просто «прахом земним», а часткою небесного космосу…

На брамі костельної огорожі – поржавіла колодка. Такий же іржавий замок на дверях. Схоже, ніхто сюди давно не ходить. Та чи прийде…

Але досить цих барокових рефлексій. Та й взагалі – що я знаю про бароко? Ось вона – реальність.

Жінка та хлопчина кудись пішли.

А з-за крислатих дерев на мене дивляться замкові мури. Таке доволі часто побачиш в Західній Україні. Стоїть воно, занедбане, занехаяне.

Україна ж – не Європа.

Там, у Європі, зáмки доглянуті, реставровані. На старовинних подвір’ячках гуляють туристи. А в Україні – замчиська-руїни. Вони непотрібні, зайві. Бо українцям потрібен степ. І воля – дика, безмежна.

Правда, цей замок виглядає досить непогано. Зберігся рів, який колись оточував його. Хоча води немає. Але все інше має вигляд солідний.

Іду містком. Ось і вежа, брама, через яку до замку в’їжджали. Немає в ній колишньої грізності, а є легкість і красивість. Ще й аристократичність…

Мені стає якось незручно за свій одяг – джинси, картата сорочка. Звісно, куди краще я почувався би в камзолі, фракові чи сюртукові… На голові мав би бути циліндр, а в руках – паличка з навершям зі слонової кістки…