Петро Кралюк - Справжній Мазепа

Враз Рудик переводить розмову на інше.

– Ледь не забув – геть із голови вилетіло… Надійшов один припис від обласного керівництва. Зараз прочитаю. Та, власне, просто нагадаю. Невдовзі – ювілей Гоголя. Отже, до ювілею треба готувати різні заходи – ну, літературні читання чи конкурси, конференції.

– А ми тут до чого? – лунає питання.

– Помилилися з адресою, – висловлює здогад хтось.

– Ніяка це не помилка! – рішуче відрізає шеф. – Нам адресовано!

– Думаєте, божевільня лише тут? – усміхається якийсь лікар, високий, плечистий. – Телевізор не дивитесь? Погляньте на політиків, яких нам показують. Це ж наші пацієнти!

– Докторе Вакуленку! – головний ставить на місце плечистого лікаря. – Припиніть! Ми – державна установа. Хоча… Якщо подумати, дехто з наших підопічних міг би бути в політиці, а декотрі політики – нашими пацієнтами… Таке життя: одні божевільні нами керують, а інших ми лікуємо…

– Вакуло, ти не правий, – фамільярно звертається до високого й плечистого лікаря худий і миршавий ескулап. – Наші обласні начальники знають, що роблять.

– Невже? – в’їдливо посміхається Вакуленко.

– А ти не смійся, – зблискує очима опонент. – У Гоголя ж є «Записки божевільного»…

– Панове! – озивається ще один лікар, досить огрядний і статечний. – Я недавно читав: Гоголь був психічнохворим. У нього приступи творчої активності змінювалися депресіями. Часто паморочилася голова, він навіть втрачав свідомість. Та й поводив себе класик неадекватно: палив рукописи, через дрібниці сварився з друзями, ображав їх. Або візьміть хоча б його заповіт…

– І що там такого? – запитують зацікавлено колеги.

– А хіба може нормальний чоловік застерегти, щоб його поховали лише тоді, коли почне розкладатися тіло? Це ж манія!

– Клініка, – чути чиєсь.

– До речі, шизофреніки бувають напродив раціональними, – ділиться своїми спостереженнями худий ескулап. – Особливо коли йдеться про гроші…

– Так-так, – погоджується ерудит. – Гоголь непогано вмів добувати кошти. До царя-батюшки вмів підкотитись, та й до власної матінки.

– Які ще думки? – запитує Рудик, намагаючись припинити стихійний консиліум.

– …Поставимо Гоголю діагноз.

– Ну і що? Встановимо, що у нього була шизофренія або хоча б маніакально-депресивний психоз? – питає Вакуленко. – Уявляєте, який ґвалт підніметься? Бо ж із гоголівської «Шинелі» – усі знають – література російська вийшла… Вона що – теж шизофренічна? Чи маніакально-депресивна? Та окрім того, ми Гоголя вважаємо своїм…

– Еге ж, росіяни про це давно пишуть! – добродушно киває огрядний і статечний лікар. Певна річ, він має на увазі психічну неврівноваженість класика, а не те, що Гоголь – наш, себто українець.

– Авжеж їм можна, – бурчить Вакуленко, – а нам – зась. Ще й наші патріоти збунтуються. Мовляв, піднімаємо руку на святе…

– Колеги! – сердиться шеф. – Прошу поставитися до ювілею зі всією серйозністю. І не чіпати російську літературу. А тим паче – росіян. Щоб не було чогось такого.

– Є у нас один пацієнт, – бере слово миршавий ескулап, – ви всі його знаєте – Едічка-письменник. Молиться на Гоголя, як на ікону…

– Так, Едічка… – задумливо потирає підборіддя Рудик. – Цікавий екземпляр. То нехай щось сотворить…Під свого кумира. Адже писати вміє. Я навіть один його опус читав. Загалом скажу – цікаво. Можна йому щось пообіцяти. Скажімо, що дадуть премію. Ну, не Шевченківську, а…

І тут, ні сіло ні впало, чую:

– А що як молодому колезі поспілкуватися з Едічкою? Чудову матиме практику…

Усі витріщилися на мене. А я й не знаю, що казати…

– Ну що, козаче?! – плескає мене по плечу Вакуленко.

Звісно, я таки козак, але…

– Едічка непоганий, – заспокоює шеф. – Раніше водилися за ним усілякі дивацтва. Тепер сумирний…

Далі нарада йде своїм ходом. Ще якась година пустопорожніх розмов – і я вільний!

Виходжу на подвір’я. У голові – шарварок. Глибоко вдихаю повітря. Підпираю стіну – стару, масивну. Піднімаю голову, і ніби пливу в океані небесної синяви. Так триває кілька хвилин. Чи й більше?

Повз мене, наче сновида, проходить жінка. Це та, що їхала сюди із сином, Марія. Згорьовано-сумовита. Озиваюся до неї:

– Пані, у вас проблеми? Чимось допомогти?

Жінка дивиться мені в очі.

– У кожного свій хрест… – проказує з болем.

І ніби втішає себе (чи мене?):

– Щасливий той, кому Бог посилає нещастя, різні випробування. Це очищає нас. А щастя? То – примара. Прийшло й пішло…