Петро Кралюк - Справжній Мазепа

– Як вам наш геній? – питає.

– Що казати… Хвора людина…

(Здається, я сказав не те, бо Рудик зверхньо посміхається.)

– Запам’ятайте: здорових людей немає, є лише досі необстежені…

– Ну і який діагноз у цього обстеженого?

– Загалом – маніакально-депресивний психоз.

– Отже, Едічка – неадекватний? У нього загострення?

– Ні.

– То чого ж його тримають?

– А куди ж йому подітися? Родичі відцуралися. Доглядати за собою не зможе. Взагалі восени до нас хворі косяками йдуть.

– Як це?

– Не кожен з них хату зуміє обігріти, піч натопити… А тут – дах над головою, теплі батареї, їжа. Вижити можна. Адже головне в цьому світі – виживання. Хіба ні?

– Отже, ваша лікарня – притулок для бідних і знедолених?

Рудик кривить губи.

– «Наша», молодий чоловіче, наша… – підправляє він.

Винувато посміхаюся.

– Може, так і треба, – розмірковує шеф, – чим менше божевільних на волі, тим здоровіше суспільство…

– А хіба таке суспільство не є жорстоким?

Головний кидає погляд, сповнений іронії.

– Жорстокість в даному разі – це благо.

– Хіба? – намагаюсь опонувати.

– …А м’якотілість губить людей.

Мій начальник відкорковує пляшку мінералки.

– Хочете?

Киваю головою. Шеф повільно наповнює склянки. І продовжує:

– Звісно, в усьому має бути міра. Жорстокість – так само. Бо інакше не витримаєш. Збожеволієш.

– Цікава теорія, – чемно коментую сказане.

– Нічого цікавого. Це – банальщина.

Головний відпиває ковток.

– Знаєте, – каже, – це чудово розуміють сильні світу цього. А для плебсу розповідають баєчки про гуманізм, мораль…

Але ж ми начебто збирались поговорити про нашого літературного генія… Отож повертаю розмову в попереднє русло.

– А що робив Едічка раніше? – питаю. – Тоді, коли був нормальним?

– Сумніваюсь, чи був він колись таким…

– Власне, чимось же займався він до того, як потрапив сюди?

– Журналістом працював. А ще – бавився у літературу. Сподівався заробити на цьому великі гроші. Наївняк!

– То він – письменник?

– А ви як гадали?… Наша лікарня – оаза для інтелектуалів. Нещодавно привезли комп’ютерного генія. Перепрацював. І розум скаламутився. А подивитися – нічого хлопцеві начебто не бракувало. Усе було. Та не хотів чоловік жити у злагоді з собою й природою. Тепер про Бога просторікує. Каже, що той відкрив йому «вищу істину». Може, й відкрив… Та в кожного вона – своя…

Я не дивуюся. Знаю: лікарі – циніки. Адже мають справу з такими, що хитрують, обманюють, видають бажане за дійсне, декотрі говорять про високе… Хоча все, якщо подумати, зводиться до простого існування білкових тіл – і то бажано в якомога комфортніших умовах… (Чомусь раптом пригадався гоголівський Пацюк, якому вареники самі пхалися до рота…)

Пауза затягується. Рудик допиває водичку.

– Я, певно, піду…

– Ідіть, – милостиво киває начальник. – Та більше не грішіть.

Із подивом витріщаюсь на нього. Він скептично посміхається.

– Усе гаразд. То я так… Після спілкування з комп’ютерним «проповідником»… До зустрічі…

Підводжуся з крісла. Отже, я – вільний? Принаймні на сьогодні…

То чому б не обстежити замок? Тепер це моє тимчасове пристанище…

Навпроти вежі, через яку я заходив сюди, є й інша вежа. Бічна. Вона без брами. Всіх впускає і випускає.

Опиняюся за мурами. Перед очима – величний краєвид. (Знали кляті пани, де будувати свої твердині…)

За кілька кроків – крутий спуск. Упадеш – голову зламаєш. Унизу рівнина. І ріка із заплавою…

Замок – на пагорбах. Неподалік неждано-негадано вибуяла екзотична катальпа. Звідки взялася ця красуня в нашому північному краї? Стоїть незахищена – ламають її буревії, обсипає зусібіч снігом, періщать дощі… Та вона стоїть. Бач, прижилася…

Ось сонячні промені упали на катальпу, позолотили листя, яке почало жовтіти. І вона стрепенулася, зашуміла… Я посміхнувся. Хотілося доторкнутись до неї. Послухати, що вона шепоче. Колись я таки це зроблю. Видеруся на горб і порозмовляю із нею.

А зараз уже чую – кличуть… До мене підходить санітарка – дебела жіночка років п’ятдесяти. (У психлікарні персонал має бути міцним. Мало який бешкет хворі можуть вчиняти…)

– Ви – новенький? Я вас проведу, покажу, де ваша кімната.

Жіночка назвалася Пульхерією Іванівною і виявляє до мене неабияку цікавість. Я не дивуюсь. Це притаманне жінкам із глибинки… Вони ж на убогому інформаційному харчі – не так багато подій відбувається в їхньому світі…