Петро Кралюк - Справжній Мазепа

Проходжу крізь ворота вежі. Ніхто мене не зупиняє, не питає. Зрештою, кому яке діло?

Опиняюсь на чималому подвір’ї. Воно затишне. Тут інший світ – як острівець серед розбурханого моря.

Уже підкрадається осінь. Позолота торкнулася кущів, дерев, що ростуть у цьому замкненому просторі. Озираюся. Цим подвір’ям колись статечно гуляли вельможні пани. Милувалися природою, глибоким небом над головою. Гадалось, захистять їх мури твердині… А воно…

Але замок таки доглядають.

Бо тут – психлікарня…

І це зрозуміло. Бо де ж селити душевнохворих, як не за стінами замковими…

– Молодий чоловіче…

До мене наблизився добродій у сірому костюмі.

– Це – провінція, – схоже, він говорить більше до себе, ніж до мене. – Глибинка. Навіть не райцентр. Розваг ніяких. Зате у нас – тихо. А що людині потрібно? Рівновага. Спокій… душевний.

«Та він – філософ», – думаю мовчки.

– Хоча вам зараз іншого прагнеться, – продовжує чоловік. – Молодість – час буяння, пригод. Але це мине…

Він замовкає. Стомлено дивиться навколо себе.

– Яка краса… – це він про осінню природу. – Та вона – оманлива. Як і будь-яка краса.

«Чи не є мій співрозмовник пацієнтом цієї загубленої в часі установи? – закрадається думка. – Хоча зовні мало схожий на таких. Але ж у світі багато омани».

– Людина звикає до всього, – розмірковує чоловік далі. – Вам тут сподобається. І ви залишитесь. Або щось залишиться від вас…

– Життя – непередбачуване, – ніби погоджуюся з ним.

– Якби ми відали, що нас чекає, було б нецікаво…

Чоловік, напевно, вирішив, що приділив мені достатньо уваги. «До скорої зустрічі», – киває.

У замку мені доведеться тепер працювати.

Бо я – психіатр. Сподіваюся, перебування в цій обителі смутку не буде тривалим. Віщування чоловіка в сірому всерйоз не сприймаю.

Відбуду два роки, стану практикуючим лікарем – а там буде видно, куди далі…

Заходжу в приймальню. Кажу: прибув для проходження інтернатури.

Посилають до кадровика. Той, хитро примруживши очі, дивиться на мене. А в очах читаю: ще один невдаха; той, хто спритніший, має «добру спину», у психіатрію не йде; тут не розживешся, ще й сам станеш не від світу цього.

Кадровик у чомусь має рацію.

У медінститут я поступив без хабарів. Трапляються ж винятки. Оскільки протекції не мав, то визначили непопулярну спеціалізацію. Я не заперечував. Психіатрія – то психіатрія. За нею майбутнє, так я вважаю. Бо ж наше карколомне життя ламає людей навіть зі здоровою психікою. Ця пошесть добралася й до «вищих ешелонів». За кордоном усілякі круті «бізнесюки» та «власть імущі» обов’язково мають особистого психоаналітика. І добре платять йому… Та й у нас, мабуть…

Кадровик продовжує хитро посміхатися, гортаючи мої папери.

– Правда, молоді у нас негусто, – озивається. – Маю на увазі серед лікарського персоналу. Нудьгуватимете.

– Нічого, – кажу, – якось воно буде, час покаже…

– Оптиміст… – мій співрозмовник закриває теку. – Зараз буде «п’ятихвилинка». Заходьте й ви, познайомитесь із колегами.

Киваю, ну що ж – як скажете…

Кадровик подає руку. ґречно, але й іронічно водночас.

На «п’ятихвилинці» мене чекає несподіванка. Чоловік, якого я бачив на подвір’ї і ледь не сприйняв його за психічнохворого – один з лікарів. Звати його Опанасом Івановичем – це я пізніше довідався. Був він чоловіком добродушним, спокійним. Не любив, щоб його чіпали. І сам не чіпав нікого. В усьому погоджувався з шефом, головним лікарем.

Шеф, що провадить «п’ятихвилинку», вже літнього віку – скоро має йти на пенсію. Однак енергії йому не бракує. Амбіцій – теж. Прізвище має звичайне – Рудик. А ось ім’я – Пантелеймон. (Як і в святого – покровителя лікарів…)

«П’ятихвилинка» затягується. Спочатку велемовний монолог шефа, який зрідка переривається згідливими репліками підлеглих. Вони демонструють свою благонадійність і багатослівність, пильно відстежуючи, як на їхнє говоріння реагує головний. Я ж нуджуся: ну коли це скінчиться? Бо ще не звик до таких ритуалів. А присутні вже й поглядами й жестами припрошують до розмови. «Ну чого мовчиш?» Певно, від цього говоріння колеги-психіатри отримують насолоду – такий собі гуртовий оргазм… Особливо це шефа стосується. Обличчя у нього світлішає, вогники в очах загоряються. Я починаю совгатись. А дехто блаженно поглядає на мене. «Чого ти? Розслабся. Життя ж – штука прекрасна… Хоча й абсурдна…»

Шеф уже показує на мене:

– Ось наш молодий колега. Він ще не влився в колектив, та ми йому допоможемо. Він буде в нашій згуртованій команді. Обов’язково!