Петро Кралюк - Справжній Мазепа

Жінка віддаляється від мене. Бачу її постать на фоні замкової брами. Ще кілька кроків – і вона зникає.

«Свій хрест…» – повторюю її слова. Отож, який він у неї?

Мабуть, так: була молода, нерозумна… Зустрічалася з хлопцем. Хвилинне щастя – примара…

Завагітніла. Нікому про це не казала. Хотіла позбутись дитини. Пила якусь гидоту. Думала – поможе. Не помогло…

А той хлопець побавився і втік – розбирайся з дитиною сама. Батько-мати хмарою ходять…

Народила хлопчика. Невдовзі виявилося – тяжко хворий. І хвороба та – на все життя…

Чому життя карає? Не слухалася батька-неньки? Втратила цноту? Дитину в утробі хотіла вбити?

На руках тепер у неї воно… Хай недорікувате. Але ж вона його любить… Бо нікого у неї більше немає…

Лише материнська любов підтримує життя цієї істоти, на яку інші дивляться як на помилку природи.

Хлопчик виростає, стає дорослим.

Але не може без мами. Та й вона – без нього. І так виживають в цьому світі, байдужому до їхніх нещасть.

Але нині вони мусять розлучитися. Чому?

Батьки, вочевидь, померли. Чоловіка немає, бо хто захоче жінку з таким спадком? Грошей у селі не заробиш. Сяка-така пенсія на сина-інваліда. Одне слово, злидні…

Хтось, певно, намовив жінку на заробітки закордонні. Поїдеш, мовляв, за границю, там гроші як з неба сиплються. Але сина з собою взяти не можна. Треба його на когось полишити. На кого?… Кому він потрібен?

Отже, психлікарня? Хлопець же розумово відсталий. Там принаймні доглянуть.

Отака історія. (Чи плід моїх домислів?)

– Ви тут? – чую голос Рудика. – У вас кепський вигляд. Певно, не снідали?

– Студенти зазвичай не снідають. Ще донедавна так і було…

– Звички можна й міняти…

– То вже як змінити натуру.

– Нічого, змінитесь… До речі, – киває головний, – оно на лавочці сидить Едічка.

Біля купи вугілля, що псує замковий пейзаж, прилаштована лавиця – проста, примітивна: два стовпчики, дошка. І на ній – чоловік.

Дивний якийсь. Шия обмотана шарфиком. Довге немите волосся аж на плечі. Борода неголена. Одяг зіжмаканий. Він гордовито тримає голову: мовляв – я не такий, як усі. Навіть у зношеному спортивному костюмі він видається представником богеми…

Дивиться кудись удалину. Медитує – чи що?

– Як справи, Едічко? – питає його Рудик.

– Нічого… – лунає безсторонньо.

– Чим займаєшся?

– Пізнаю суть буття…

Почуте стає вже начебто змістовнішим.

– Едічко, а як ти ставишся до Гоголя?

– Ми з ним – генії. Навіть однакову хворобу маємо…

– Он як?

– Авжеж, і в мене, і в нього бували депресії.

Едічці в самокритичності не відмовиш.

– Познайомся, – представляє мене головний лікар. – Ось цей юнак допомагатиме тобі творити…

Едічка байдуже киває головою.

– Ну то поспілкуєтесь? – пропонує шеф. – Я піду, бо робота чекає.

Сідаю біля генія. І чую:

– Ви приїхали на стипендію?

(Не можу второпати, про що йдеться.)

– Бо я – стипендіат Євросоюзу… – втаємничує мене Едічка. – Хоча стипендія ні до чого не зобов’язує. Хочу – пишу, хочу – просто живу в цьому замку. Він – гарний, правда ж? Навіть думав, чи не придбати його?

Геній нахиляється і шепоче на вухо:

– Маю багатого дядечка в Швейцарії… Він дасть гроші…

Розуміюче киваю головою.

– А ви? – питає мене. – Які умови вашої стипендії?

– Бачите… – розгублено замовкаю я.

– Ви з обслуги замку?

– Так… – невизначено киваю.

– Жаль, – розчаровано промовляє Едічка, – я гадав, матиму колегу. Бо тут така публіка…

– А що публіка? – починаю «входити в роль». – Вони чекають ваших творів. Причому з нетерпінням!

– Справді? Якось не думав над цим… Стільки часу я вже не пишу! Сьогодні, мабуть, треба почати писати…

– Візьметесь за новий варіант «Тараса Бульби»?

– «Бульба» – то загалом попса…

– Невже?

– Справжній Гоголь – постмодерніст. Сучасники його не розуміли. Він сидів на грантах і писав попсу…Для царя. Істинний Гоголь – інший. Я мушу його показати…

Едічка повертається до мене.

– Може, ви допоможете?

– Чом би й ні?

– Гаразд, – каже пацієнт і піднімається з лавиці. – Буду думати. Потрібні нові ідеї.

– Нове – це забуте старе… – повторюю машинально…

– Нове – інша модифікація старого, – підняв пальця пацієнт. – Ну, ще… Зустрінемося…

Едічка тисне мою руку й кудись замислено бреде.

Я починаю знайомитися з лікарнею.

Через кілька годин у коридорі перестрів головного. Він запрошує до свого кабінету. Киває на крісло.