Петро Кралюк - Справжній Мазепа

Найперше тітоньку цікавить, чи жонатий я?

Кажу: рано ще…

– Це ж чом? – дивується вона. – Саме час. А дівчина хоч є?

– Ну… – тягну невиразно.

– Значить, нема, – констатує вона. – Негаразд. Такий видний хлопець… Та й лікар.

Як не задерти носа?

– У нас тут гарні дівчата є. Добрі, роботящі… – повідомляє турботлива жіночка. – А от хлопці – непотріб. Як не п’яниця – то гультіпака…

Цілком звична картина.

Отже, можу стати місцевим донжуаном…

Та тітка Пульхерія зовсім інше має на умі. Ось цей молодий парубійко наплодить купу діточок… Та ще й догляне їх. Бо я (так їй здається) хлопець порядний…

Уявляється такий собі «гепі-енд» у гоголівській «Ночі перед Різдвом», коли Оксана з дитятком на руках стоїть біля розмальованої Вакулою хати. А високоповажний архієрей, побачивши це, каже: «Ліпота…»

Пульхерія Іванівна приводить мене до хатинки, мабуть ще за царя Гороха збудованої. На жаль, не вражає вона хоч якоюсь естетикою… Ніхто її не розмалював, не прикрасив. Стіни облуплені. Двері – темні.

Каже:

– Це гуртожиток для лікарів.

Зітхаю. Зате в мене окрема кімната! (Уперше в житті!)

Тітонька пішла собі. Розпаковую свій наплічник, витягую звідти свій убогий скарб. Щось розкладаю, роззираюся: треба обживати кімнату.

Десь через годину-другу виходжу в коридор. Назустріч іде жінка, десь так за тридцять. Гарна. Але краса вже прив’яла. (Та й як не зів’янути у цій глушині?!)

– Оксано! – чується знадвору. – Ану забери того шибеника. Хай телевізор дивиться. Ну, немає спокою – ні на роботі, ні вдома.

Голос наче знайомий.

Оксана виходить і через хвильку повертається з хлопчиком, ведучи його за руку. Той насуплений. Не хоче дивитися телевізор. Надворі ж гарно…Золота осінь.

Покидаю свою нову обитель. Бачу: на лавиці сидить Вакуленко. Біля нього – недопита пляшка пива.

– Сідай, колего, – запрошує він. – Розслабся. Ось іще один трудовий день позаду.

– Ви тут живете? – питаю, вмощуючись біля нього.

– А де ж іще? – криво посміхається. – То на Заході лікарі мешкають у віллах. У нас же – в розвалюхах…

Відпиває ковток.

– Якщо розібратися… – продовжує мій сусід, – всі ми живемо, щоб працювати…Невідомо на кого. Робимо проблеми на порожньому місці. А потім їх розв’язуємо. І тішимося.

Сердито спльовує.

– Їм, бач, ювілей Гоголя в дурці треба відзначати! Не мають чим зайнятися! А побудувати лікарям хоч якесь житло – грошей чортма. Скільки років у черзі стою… І ще стоятиму…

Вакуленко таки щось упустив. Завдяки отому ювілею хтось відмиє гроші, хтось розрекламує власну персону. А хтось просто нап’ється. Адже наше життя – суцільне свято під час чуми…

Гоголь же – персона цікава… Я про нього у виші реферат писав. З філософії. Професор, який читав цю дисципліну, казав, буцімто Гоголь – представник «філософії серця». Що воно таке – схоже, він і сам не знав…

У переліку рефератів була тема: «Гоголь як філософ». Я міг би такий реферат елементарно здерти з Інтернету – там цього добра навалом. Проте обіклався книжками, перечитав класика. Не так багато він і написав. Правда, я так і не зрозумів, чому Гоголя вважають філософом…

Повертаюся до розмови з Вакуленком.

– Давно тут працюєте?

– Десятий рік уже. Засмоктало, закрутило, як у вирі. Вшитися би звідси кудись… Хоч би й до дідька в зуби…

Вакуленко допиває пиво, спересердя жбурляє у кущі пляшку.

– Ну, все, – каже підводячись. – Піду до Оксани. Нічим її не порадував… Хоч слівце мовлю…

Іде до хати. Я залишаюся надворі. Треба таки сходити в магазин. Щось купити попоїсти. Вважай, цілий день ні крихти…

За кілька кроків від гуртожитку – нашвидкуруч збудована ятка. На ній яскрава вивіска – «Одеон». А збоку ще й англійською – «шоп». (Європа – нічого не скажеш…)

Біля того «шопу» кілька пластикових столиків. За одним – двоє п’ють пиво. У зубах – цигарки. Присмачують нашу солов’їну добірною лайкою. Схоже, хлопці хильнули горілочки, а тоді полірують пивком…

Крамничка тісненька, заповнена дешевим ширвжитком. На полицях – кетчуп, майонез, пляшки пива, мінералки. А ще – ковбаса, оселедці, тюлька («тюлечка» – як її любовно називають у народі). Збоку – буханці хліба. На іншій полиці – пральний порошок, зубна паста, туалетний папір…

Зі знудженим виглядом сидить продавщиця. Молода, і з себе – нічогенька… Свіже личко, брови шнурочком. Щось жує. На прилавку – пляшка кетчупу. Дівчина прибирає її. Повільно підводиться. Струнка, трішки випинає груденята. Мовляв: поглянь-но на мене, хіба я не хороша. На її устах з’являється посмішка.