Альфред Єнсен - Мазепа. Історичні картини

Сповідуючи православну віру, запорожці суворо дотримувалися постів та релігійних свят за грецьким церковним календарем. Під час свят надолужували втрачене за час посту: відвідували один одного, палили з рушниць, смалили люльки і цілими днями не припиняли пиятики. Про люльку співається у давній українській народній пісні:

Перебуваючи в стані війни, козаки горілки не вживали. П’яного отамана, наприклад, у час морського походу викидали за борт. Зате вдома, на Січі, повністю віддавалися насолодам, буянили, пиячили по корчмах, які вони поетично називали «княгинями», а жити без «оковитої» просто не могли.

Невідомий художник. Козак Мамай. Олія. Одеський художній музей 1728 рік

Судочинство у козаків було дуже простим і одночасно – надто суворим. За образу військових старшин козака прив’язували до гармати, боржника приковували до гармати ланцюгами, а злодія шмагали нагаями під шибеницею. Найпоширенішим покаранням було побиття киями біля ганебного стовпа на площі, де завжди наготові лежала в’язка сухих палиць з гудзами на кінцях. Екзекуція могла продовжуватися кілька днів і нерідко закінчувалася смертю караного. За вбивство чи за інший тяжкий злочин, наприклад, перелюбство, належалася смертна кара. Винного живцем закопували разом з убитим ним козаком або вішали: садили злочинця на коня, накидали петлю, а потім відганяли коня з-під шибениці. Кара смертю на палі належала до найжорстокіших у той час тортур, козаки могли запозичити її у московитів або у поляків.

Так минало життя запорожців: часом – одноманітно, а часом – у звитяжних військових походах. На старість деякі козаки йшли в монастирі, щоб замолювати свої гріхи, та більшість з них гинули у походах, пропадали безслідно або ж знаходили свій вічний спочинок на січових цвинтарях у повному озброєнні. Один словацький священик (ми ще повернемося до нього), який супроводжував Карла ХІІ у його поході на Україну, описав таке поховання. На могилі часто стояла пляшка з «оковитою», щоб козака не мучила спрага, доки він потрапить до царства небесного.

Характерні риси українського народу сконцентровані у придніпровських козаків. Це строката мішанина вад і доброчинств. Козаки були жорстокими, нестримними, свавільними, віроломними, хитрими, але водночас відзначалися щиросердістю, дитячою добротою, невибагливістю, гостинністю, честолюбством – усі ці якості більшою чи меншою мірою властиві і їхнім гетьманам та отаманам. Але передусім їм властива нестримна жадоба волі, що у поєднанні з холоднокровною мужністю та зневажливим ставленням до смерті торувала їм переможний шлях в усіх військових виправах. Уже в 70-х роках XVI століття козаки здійснювали військові походи у Молдавію (Валахію) та Крим. На своїх легких «чайках» (човнах, у яких можуть розміститися 60 чоловік) вони бурунили води Чорного моря, палили Синоп та погрожували самому султанові під мурами Константинополя.

Україна та запорізькі козаки були відомі у шведській літературі ще задовго до горезвісного знайомства з ними Карла ХІІ [13]. Петрус Петреюс, наш перший дослідник російської культури, видав на початку епохи правління короля Густава II Адольфа [14]працю, у якій де правдиво, а де ні, розповів про татар, але ні словом не згадав про українців, про козаків же знав тільки те, що це «волелюбний, войовничий народ, усі при конях, озброєні луками та стрілами, шаблями, а ще довгими мечами й списами. На тих землях, що межують з Московитією, дотримуються російської релігії».

Запорожці на чайках нападають на турецьку галеру

Така характеристика гідна подивування, бо похідний священик Карла ХІІ Нордберг особисто досліджував реальний стан справ і зумів належним чином оцінити цей чужий і неприйнятний для шведського священика світ. Його зображення запорожців у «Історії Карла ХІІ» варте уваги й здебільшого відповідає правді. Ось що пише Нордберг:

«Запорожці – народ, що живе на Дніпровських островах, нижче Києва на 50 миль. Назва їхня походить від «порогів», водоспадів чи перекатів, що зустрічаються у тринадцяти або й більше різних місцях вниз по течії ріки. Першими запорожцями стали утікачіселяни з Волині, Поділля, Росії та інших країв. Чисельність їхня зросла до 1000 чоловік. Харч вони собі добувають полюванням та рибальством, проте частіше живуть із трофеїв, привезених з військових виправ до кордонів зі своїми сусідами. Спочатку вони не давали спокою туркам та татарам, завдаючи їм багато шкоди як на суші, так і на морі».