Альфред Єнсен - Мазепа. Історичні картини

Титульна сторінка 2-го видання «Опису України» Боплана, 1660 рік

Фрагмент Спеціальної карти України Гійома Левассера Боплана. 1650 рік

Коли втікачі-українці у 90-х роках XVІІ століття поверталися із Січі на рідні північні терени України, вони так описували запорозьких козаків: «Це такі люди, які, роз’їхавшись по Україні, ніколи не плещуть багато язиками, зате, зібравшись знову на Січі, переповідають про безчинства та вигадують різні історії, під’юджуючи один одного до бунту. Один розбазікується, добре напившись, інший аж пашить ненавистю, хоч і не пив нічого, і лає не тільки панів та гетьманів, але не минає й монархів».

Це незвичайне суспільство, яке частково складається з войовничих авантюристів, чиї політичні ідеали такі ж невиразні, як невиразні обриси безмежного степу, і такі ж вередливі, як повів вітру чи політ птаха, а частково з опальних чужинців чи втеклих селян, для яких свобода означала те ж саме, що й необмежена сваволя, – це суспільство не мало й не могло мати жодних передумов для того, щоб стати міцною державою. Та небезпека чигала на них не з боку Польщі чи Туреччини, у яких в XVІІ столітті стали помітними деякі ознаки внутрішнього занепаду. Небезпека насувалася з найменш очікуваного боку – з боку Московського царства, яке продовжувало об’єднувати Росію в одне політичне ціле і в скорому часі могло взяти на себе провідну роль у східній Європі за рахунок упадку Польщі і всупереч великодержавним інтересам Швеції. Тому й сталося так, що історія Швеції тісно переплелася з історією України та невеликої Запорозької республіки.

Перші зв’язки Швеції з Україною мали місце ще у «дні великих безпорядків» у Росії, коли Карл X [16]брав активну участь в усуненні непорозумінь між спадкоємцями московського трону. Петрус Петреюс (Пер Персон), який перебував тоді з дипломатичою місією у Москві і якому було доручено добитися дозволу для кількох татар, що поверталися зі Швеції, проїхати через російські землі до Криму, мав нагоду трохи ближче познайомитися з південною Росією. Та лише Густав II Адольф, готуючись до великої релігійної війни, звернув свою увагу на південно-східну Європу і геніально передбачив, що шукати союзників проти папізму та ворогів Швеції необхідно на сході й півдні, на невідомих ще теренах між Дніпром та Дністром.

Уже в році 1626 прибули до Москви шведський дворянин (?) [17]Георг Бернгард та російський полонений Олександр Любим Рубцов (звільнений з Марієнбурзької фортеці), щоб від імені шведського короля просити дозволу вільного проїзду через російські землі до Запорожжя. Але цар, не без підстав запідозривши за цим наміром дипломатичну місію, відмовив у проханні.

Про те, щоб пропустити шведських послів на Україну, не могло бути й мови. Незадовго після цього Густав Адольф налагодив прямі зв’язки зі своїм родичем, Бетленом Табором із Зібенбюргена, котрий раніше уже бував при царському дворі від імені графа Турна й міг роздобути інформацію про козаків і татар.

Такі дії не залишилися без наслідків. У 1629 році з Криму до Москви прибув посол хана Халбердей із свитою дев’яти чоловік з проханням дозволити подальшу подорож до Швеції. Дозвіл було дано, і наступного року він повернувся із Стокгольма разом із шведським послом Бернартом, везучи договір про союз між Густавом Адольфом та кримським ханом проти польського короля. А в 1630 році шведський посол Беніамін Барон одержав дозвіл на проїзд через Росію до Криму.

Густав II Адольф

У 1632 році він повернувся з повідомленням, що татари нині зайняті військовим конфліктом з Персією і не можуть надати жодної допомоги, зате пізніше згодні послати для підмоги 30 000 чоловік.

Густав Адольф намагався увійти в безпосередні стосунки і з запорожцями, але ці спроби не увінчалися успіхом через недовіру та вагання козаків. Капітан Петер Ляміраль та прапорщик Якоб де Грев за посередництвом Русселя одержали аудієнцію у царя 19 червня 1631 року, на якій вони просили дозволу відвідати запорозького отамана. Вони прибули до отамана Івана Кулаги [18]в Канів біля Дніпра і передали йому королівське послання, у якому козакам обіцялася подвійна платня порівняно з тою, що їм встановили поляки, якщо вони «стануть проти поляків на боці шведського короля і ніколи не братимуть участі у жодній війні спільно з польським королем». Проте козаки ніяк не зреагували на послання. Вони не прочитали листа і не відіслали до польського гетьмана Конєцпольського, котрий перебував у Барі. З лихом та бідою добралися шведські посли через Варшаву додому, до Стокгольма, зате їхнього товмача Івана Яганова (Йогансона?), котрий раніше був на службі в канцелярії закордонних справ у Москві, схопили поляки і випустили на волю тільки у 1634 році.