Альфред Єнсен - Мазепа. Історичні картини

Найбільш відзначився у його неспокійному житті рік 1675, коли Мухамед IV послав 15 000 яничарів разом з 40 000-м військом татар на Січ. Хан вибрав для нападу третю ніч Різдва, сам прокрався до вартового, убив і перевірив, чи міцно сплять з похмілля козаки. Нападників у останній момент помітив один з козаків, що випадково визирнув на ту пору з вікна. У тому ж курені не спало ще кілька козаків, які грали в карти. Було оповіщено всі курені, і з усіх віконець несподівано відкрився нищівний вогонь. Коли нападницька юрба поріділа, запорожці узялися до рукопашної битви, в хід пішли рушничні кольби, списи, шаблі та палиці. З 15 000 яничарів уціліло заледве півтори тисячі, а сам хан чимдуж накивав п’ятами до Криму.

Неймовірна кількість трупів, що загрожувала Січі пошестю, завдала козакам немало клопоту. Дехто пропонував спалити їх по бусурманському звичаю, та більшість була проти, бо вважала, що на таку недостойну справу піде надто багато палива. Дехто радив залишити тіла яничарів на полі на поталу диким звірам та птаству. Та навіть цей дешевий і надійний спосіб було відхилено, бо вовки та орли, скуштувавши крові, могли стати небезпечними для самих козаків. І поховати тіла не було жодної змоги, ніхто не хотів задурно копати замерзлу землю, та й багато часу забрала б така робота. Зрештою погодилися на тому, щоб скинути трупи у Дніпро, а ріка уже віднесе їх туди, звідки вони прийшли, – на пострах ворогам. Так і вчинили.

Відправивши Божу службу подяки за перемогу та просалютувавши з рушниць, 20 000 козаків вирушили походом на Крим, щоб помститися татарам, і хан ледве встиг утекти з Бахчисараю і сховатися в горах. А вдома козаки відсвяткували вдалий похід «банкетом», тобто буйними п’яними оргіями, що тривали дві доби, і поділили між собою захоплене у Криму м’ясо, воловину та баранину.

Сірко за своє багате пригодами життя встиг побувати й у Сибіру. Помер він у 1680 році і похований на Чортомлицькій Січі. Перш ніж поховати свого отамана, запорожці відрубали йому праву руку, щоб мати її за талісман у майбутніх походах та битвах [22]. Та тепер уже ніякий амулет чи талісман не міг зарадити. Слава козацької вільної республіки безповоротно відійшла в минуле. На політичному горизонті появилися і стрімко стали рости постаті двох велетнів – Петра Великого й Карла ХІІ. Хід їхньої боротьби довгий час визначав долю не лише України, а й усієї великої Європи.

Точкою відліку нової епохи в історії України став 1687 рік, коли на чолі України став надзвичайно спритний та хитрий адміністратор в особі новопотвердженого Москвою гетьмана Івана Мазепи. Безсовісним егоїзмом та політичною безхарактерністю перевершив він Брюховецького, а як державний муж та полководець був лише пародією на Хмельницького. Хоч Мазепа й піддався великій спокусі вступити в союз із Швецією проти слов’янського самодержця, проте стан справ і ситуація були уже далеко не тими, що за часів Хмеля.

Історія у багатьох відношеннях цікавої життєвої долі Мазепи детально висвітлює цю катастрофу в історії України та Швеції.

Якби ситуація не була такою серйозною та сумною, можна було б уволю посміятися з різкого, гротескного, сміхотворного контрасту, співставивши таких союзників, як вірні, прямолінійні, чесні й тверезі «відчайдухи» Карла ХІІ – з одного боку та запальні, непостійні й віроломні, часто п’яні запорожці Мазепи – з другого.

Не менш комічним у цій трагедії є порівняння непорочного, чесного й справедливого Карла ХІІ з Мазепою.

Іван Степанович Мазепа-Колединський належав до українського православного шляхетного роду. Родоначальник роду Мазепи отримав у 1544 році від польського короля Сігізмунда маєток Мазепинці, що у Білоцерківському повіті (тепер Київська губернія). Його обов’язком було нести військову службу при старості у Білій Церкві. 1572 року король Сігізмунд Август підтвердив права його сина Михайла на володіння маєтком. Син Михайла, полковий суддя Федір, брав участь в уже згаданому повстанні Наливайка проти поляків, був виданий полякам і страчений разом з Наливайком у 1594 році.

Федір був бездітним, зате його брат Микола мав сина по імені Степан-Адам. Невластиве українцям подвійне ім’я можна пояснити тим, що за православним обрядом його охрестили Степаном, але згодом, під католицьким тиском, він змушений був прийняти друге ім’я – Адам. За вбивство польського шляхтича Зелінського Степана засудили у 1638 році до смертної кари, проте з допомогою хабара йому пощастило уникнути шибениці, а в 1659 році король Ян Казимир відновив усі його втрачені раніше права і надав титул «підчаший» Чернігова, який успадкував по смерті батька його син Іван. Степан-Адам помер десь в середині XVІІ століття. Дружина Степана походила з роду Мокієвських і після смерті чоловіка стала абатисою Фроло-Вознесенського жіночого монастиря у Києві під іменем Марії Магдалини, Коли її син став гетьманом, вона перебралася до Москви, а через якийсь час стала управляти монастирем у Глухові. Померла у 1707 році, усього на два роки переживши свого далеко не молодого сина. Крім сина Івана, вона мала ще й доньку, котра тричі виходила заміж: першого разу – за Обідовського; син від цього шлюбу став полковником і одружився із старшою дочкою українського генерального судді Кочубея Анною; вдруге – за Вітославського, від цього шлюбу народилася донька Мар’яна, котра теж стала монахинею у Києві; третім чоловіком став Войнаровський. Останній шлюб був дуже нещасливим, бо третій чоловік, котрий був удівцем, привів з собою у дім не тільки трьох доньок від попереднього шлюбу, а й фанатичну прихильність до католицької віри. Щоб уникнути примусу й ухилитися від прийняття католицької віри, вона втекла з дому до матері і померла монахинею (можливо, навіть у Полтаві, бо відомо, що у 1709 році вона перебувала там). Від цього шлюбу народився син – Андрій Войнаровський [23], який став полковником на службі у шведів і як законний спадкоємець Мазепи завдав чимало клопотів наступним шведським урядам, у чому ми згодом самі переконаємося.