Альфред Єнсен - Мазепа. Історичні картини

Невідомий художник. Іван Виговський. XIX cтоліття

Проте грандіозний план Хмельницького – створення троїстого союзу України, Швеції та Москви проти Польщі – провалився, бо Москва і слухати нічого не хотіла про будь-яку війну з Польщею доти, доки Україна не признає її верховенства. Прикликавши на допомогу усю свою дипломатичну хитрість, козацький диктатор спробував вибрати серединний шлях і піти на угоду з Московщиною, прийнявши «персональну унію», що мала б гарантувати усій Україні разом із Січчю повну автономію та право утримувати власне військо чисельністю 60 000 чоловік. Але ця унія зіграла фатальну роль в долі України. Це був союз ягняти з вовком. Українське демократичне самоврядування ніяк не узгоджувалося з царською політикою централізації. Москва уже мала готовий план, за яким Україна рано чи пізно повинна була прийти до свого політичного занепаду. Хмельницький же союз з Москвою не сприймав усерйоз, хоча і поклявся дотримуватися його умов у 1654 році в Переяславі (так зв. «Богданові універсали»). На його думку, союз з Москвою мав проіснувати до створеного троїстого союзу із Швецією та Трансільванією. Але раптова смерть вирвала його з виру життя у 1657 році, І ніхто не зумів перейняти його булави. Навряд чи гетьман міг навіть припускати, що його велична постать верхи на коні стоятиме на найголовнішій площі Києва як символ «єдиної і неділимої Росії» [20], тоді коли ця Росія душитиме будь-який прояв духовності та індивідуальності і право на самовизначення українського народу, для якого Хмельницький був і залишається найвизначнішим національним героєм.

Три наступні десятиліття після смерті Хмельницького одержали в історії України назву «руїни», невтішний період політичного, морального та матеріального занепаду. Це був період хаосу, безпорадності, безпринципності, нетерпимого егоїзму, віроломства та підступності. Недарма говорилося тоді: «Помер Хмель, що клявся у вірності цареві, а разом з ним померла й сама вірність». З тієї пори втрачали будь-яку силу всі альянси проти Польщі і під сумнів ставилося навіть саме існування українського краю, який перетворився на пінгпонговий м’яч у руках Росії та Польщі. За умовами миру, заключеного 1667 року в Андрусеві, Польща відступила Росії усі українські землі на схід від Дніпра разом з Києвом, а згідно з договором, підписаним у Бахчисараї в 1681 році, увесь західний, правий берег Дніпра мав належати Туреччині.

Спочатку Московське царство з належною повагою ставилося до приєднаної внаслідок «персональної унії» України, добре знаючи, що державою, яка розкладається зсередини, зовсім неважко управляти. Українські гетьмани вибиралися козацькою старшиною, а російський цар тільки стверджував вибори. Разом з повною автономією Україні було надано свободу у веденні дипломатичних та військових справ, за винятком військових дій, спрямованих проти Польщі або Туреччини, При гетьманові існувала генеральна військова канцелярія, а Лівобережжя було поділене на десять полків, або ж військових регіонів, у яких поступово запроваджувалася російська військова дисципліна.

Невідомий художник. Іван Брюховецький. XVII століття

«Руїна» на Україні досягла апогею за гетьманства жорстокого й честолюбного Брюховецького. У 1665 році він зі свитою з 500 чоловік подався до Москви, щоб «урегулювати» відносини між Малою й Великою Росіями, а насправді ж їхав у своїх особистих інтересах, сподіваючись здобути прихильність Москви. Брюховецький одружився з донькою князя Долгорукова, дозволив царським воєводам осісти в українських містах та позбавив козаків монополії на виробництво горілки – одного з найдорожчих привілеїв, віддавши усі прибутки від нього у царську державну казну. Згодом Брюховецького запідозрили у намірі відколотися від Москви і перейти на службу до Туреччини. Він не побажав добровільно віддати гетьманську булаву і в 1668 році був страчений Дорошенком: його прив’язали до гармати, і козацька «чернь» розтерзала колишнього гетьмана.

Іван Сірко. Уявне зображення Іллі Рєпіна

У той час, коли Лівобережна Україна усе більше й більше попадала у залежність від Москви, Правобережжя розшарпували між собою Польща й Туреччина. Запорозька республіка на Січі переживала свій останній блискучий період на чолі з мужнім кошовим отаманом Сірком, славним своєю лютою ненавистю до татар і турків, котрий оживив давні спомини про часи Сагайдачного й Тараса Трясила [21]. Про того Сірка розповідали, що народився він одразу ж із зубами і відзначався жахливою ненаситністю. Читати й писати він так ніколи й не навчився (хоча його іменем і був підписаний лист до султана), зате був неперевершеним у бою. Сірко брав участь у 50 битвах і тим самим заслужив собі царство небесне, бо, як каже козацьке повір’я, хто уб’є чим більше бусурманів, той потрапить прямісінько в рай. У політиці він був типовим козаком, нерішучим і забарним, завжди умів пристосовуватися і ніколи не дотримувався клятв, даних Москві чи Польщі, вважаючи, що «нужда ламає закони».