Альфред Єнсен - Мазепа. Історичні картини

Дніпрові пороги. Карта кінця XIX – початку XX століття

Реконструкція Чортомлицької січі

Це своєрідне військове суспільство безнастанно поповнювалося за рахунок українського населення та вихідців інших націй, бо ж південно-східна Європа така велика, а Січ була відкритою для всіх, здатних носити зброю у руках, національна приналежність до уваги не бралася. Більшість прибульців була, звичайно, з України, але траплялося заблукати сюди й німцям, італійцям, французам, часом навіть англійцям. Першою умовою для вступу у цей військовий монаший орден було те, що новобранець мав бути «вільним», тобто не кріпаком, а також неодруженим [11], бо приводити на Січ жінку, матір чи сестру заборонялося під загрозою смерті. Усім належалося сповідувати православну віру, і якщо на Січі з’являвся католик, мусульманин, лютеранин чи жид, він повинен був вихреститися, прийняти православну віру. 1632 року було вирішено спровадити з Січі усіх католиків. Але ж ніхто у нікого й ніколи не питав про пашпорт, походження чи минуле, і дуже часто новоспечений запорожець прибирав собі якесь прізвисько, щоб надійно приховати своє справжнє ім’я. Та досить було комусь утомитися від цього дикого привілля, як він міг одразу ж без перешкод покинути Січ і податися світ за очі. Бо ж не усі, звичайно, могли постійно брати участь у битвах та вправлятися у володінні зброєю. Запорожці ділилися на два класи: «січовики», що були своєрідною вищою військовою кастою й вели безперервне казарменне життя на Січі, та «зимівники», котрі жили на прилеглих до Січі землях і в періоди мирних перепочинків займалися рибальством, тваринництвом та землеробством, всіляким ремеслом, проте у скрутний час ставали до зброї.

Замок-фортеця на острові Мала Хортиця, реконструкція

Карта Запорозьких Січей у 1552—1775 роках

Запорізьки казаки. Літографія з видання «Літописець про Малу Росію». 1847 рік

Місцева назва козацького похідного табору – кіш (слово татарського походження). Кіш складався з 38 куренів, хатин, сплетених з лози та щільно вкритих кінськими шкурами. Кожен такий курінь з ватрищем посередині (слово «курінь» походить від «куріти, диміти») вміщав 150 чоловік, тобто табір такого типу, як правило, становив 6 000 чоловік, готових будь-якої миті стати до бою. Та якщо готувався великий похід, запорізьке військо разом із зимівниками налічувало близько 50 000 вершників. Окрім того, були ще так звані «паланки» – укріплення, сторожові пости по обидва боки Дніпра.

Козацька рада на Січі. Гравюра з видання Олександра Рігельмана «Літописна сповідь про Малу Росію та її народ і козаків узагалі». 1786 рік

В основу Запорозької республіки було покладено демократично-комуністичне самоврядування. Кожного першого дня нового року все, добуте на землі й у воді, полюванням чи рибальством, розподілялося з допомогою жеребкування (жеребки лежали у шапці, й звідти їх тягнули по черзі), а у воєнний час здобич намагалися поділити порівну. Наради відбувалися під відкритим небом, на майдані посеред табору, усі мали стояти з непокритими головами. Вибори проводилися загальним відкритим голосуванням, і рідко обходилося без сварки чи бійки. Перемогу часто здобували найміцніші горлянки та найсильніші кулаки. Президент цієї республіки називався «кошовим отаманом». При виборах кошовому за звичаєм належало церемонитися й двічі відмовлятися, перш ніж погодитися на високий пост. Потім він кланявся на всі чотири сторони світу, а запорожці бажали йому «лебединого віку та журавлиного крику». А ще звичаєм було посипати піском його тім’я, щоб не зазнавався через своє вивищення й усвідомлював свою мізерність супроти незалежного вияву волі народу. Запорожці повністю голили голови, тільки на потилиці залишали довгий пасмо-чуб – хохол [12]. Це слово московити використали як насмішливе прізвисько для усього українського народу.