Альфред Єнсен - Мазепа. Історичні картини

Дніпро в Каневі

Микола Реріх . Заморські гості. 1901 рік

Дніпро разом з Дунаєм є однією з тих слов’янських рік, котрі найбільше оповиті народною фантазією, а саме слово – очевидно, тюркського походження – споріднене з назвами рік Дон, Донець, Дністер, Дунай та іншими й означає «вода». Ця ріка оспівана скальдами, носіями трьох слов’янських мов: українськими, польськими та російськими. «Чудовий Дніпро при тихій погоді…» Українському читачеві знайомий цей опис М. Гоголя з його оповідання про Україну. На догоду іронії долі Гоголь, творець великоросійської літературної мови, був українського походження, справжнім сином України, чию національну та мовну самобутність усіма силами намагався заперечити й принизити великоруський брат. На теренах, що прилягають до Дніпра та його приток, і аж до самого гирла розмовляють по селах здебільшого малоросійською мовою, що належить до слов’янських мов і чию споконвічну самостійність і незалежність від великоруської мови усе частіше ставить під сумнів офіційна наука.

Історія малоросійського, або ж українського, народу ще й дотепер вкрита подекуди темними плямами. Навіть загальноприйнята назва «Україна» (саме слово означає «окраїну», «околицю» і стосується придніпровської території навколо Києва) [1] Вперше слово Україна зустрічається у «Повісті временних літ» під роком 6695 (1187) у зв’язку зі смертю переяславського князя Володимира Глібовича. «За ним же Україна багато потужила» (переклад JI. Махновця), – фіксує літописець. Можемо здогадуватися, що мова йшла про Переяславщину. Пізніше Україною називали Холмщину і Підляшшя, Галицько-Волинське князівство. Стосовно тлумачення назви Україна різними авторами у різні часи написано десятки наукових праць. На думку окремих учених (див. Хитрук В. Яким роком живем, українство? // Літ. Україна, 1991, № 19, 9 травня), термін Україна (Вкраїна) виник із-за злиття прийменника У (В) зі словом «край», що означало держава, батьківщина, а власне – Русь, і нічого спільного зі словом «окраїна» не має. Врешті ж, східні околиці Суздальської землі ніхто Україною ніколи не називав. Етимологія назви Україна до цього часу до кінця не з’ясована, а наведене А. Єнсеном тлумачення є тільки однією із численних версій. довго залишалася не до кінця вивченою. Первісно князівство, що утворилося на берегах Дніпра із столицею у Києві, називалося словом скандинавського походження – «Русь» [2], і немає жодного сумніву: руси, про яких розповідає у своїй хроніці Нестор, були переважно українцями. Тоді як назва «Росія» стосувалася російського царства, що виникло навколо Москви. У давніх рукописах трапляється латинізована назва «рутенці». Ця назва збереглася, і згодом рутенцями називали ту частину українського населення, яка проживала на території, загарбаній Австро-Угорською імперією. Термін «Малоросія» (Мала Росія) як протиставлення «Великороси» (Московське царство) став загальновживаним у XVІІ ст. після об’єднання обох держав і згодом служив спільною назвою трьох губерній на схід від Києва – Чернігівської, Полтавської та Харківської. На сьогодні малороси вживають поетичну, але географічно неточну назву «Україна» для позначення усієї території, на якій розмовляють українською мовою. Щодо чисельності малоросійського населення думки розходяться. Найвизначніший знавець українського народу та української історії, чий авторитет не підлягає жодним сумнівам, професор Михайло Грушевський (Лемберг (Львів) – Київ) подає загальну цифру 31—32 мільйони чоловік, з яких 5,5 мільйона проживає в Австро-Угорській імперії. Навіть якщо така цифра надто завищена, незважаючи на науковий авторитет професора Грушевського, все одно малороси належать до найчисленнішої слов’янської нації поруч з великоросами та поляками, і уже ця обставина гарантує малоросам увагу, на яку собі заслужила у багатьох відношеннях темна історія цієї нації.

Микола Гоголь

У 1187 році в Іпатіївському літописі вперше з’явилося слово «Україна»