Соломон Ґольдельман: Жидівська національна автономія в Україні 1917-1920

Ця жидівська народна маса здебільша спочатку не зрозуміла, яка це радикальна зміна усіх понять і почувань відбулася в українському народі. Прищеплені історичною традицією, вкорінені у підсвідомості, почуття недовіри, підозри і страху супроти українського сусіда, перешкодили цього разу активно виявитись природньо-жидівській здібності швидко пристосуватись до нових обставин. Так сталося, що жидівські народні маси залишилися спочатку осторонь від цього бурхливого українського моря. Жидівське населення дивилося з застереженням і почуттям якоїсь непевности на те, що діється навколо у його схвильованого революцією сусіда.

Мабуть, якраз у цьому дивному стані річей, у цьому фатальному непорозумінні, на яке слід дивитися як на посередній наслідок своєрідного історичного перебігу в співжитті обох народів, полягає одна з причин страшної трагедії українського жидівства впродовж трьох-чотирьох дальших років української революції. Мабуть, не безпідставна є та думка, яка у факті, що не вдалося досягти справжньої співпраці обох головних сил революції — українського села і в більшості жидівського міста, — бачить одну з головних причин поразки українського народу в його боротьбі за національне визволення.

Українське село прокинулося зі своєї довгої національної дрімоти відразу з початком російської революції. Не так місто, яке трималося осторонь від усіх національних прагнень в Україні, і в цій своїй упередженості, а часто також у готовості до спротиву цим прагненням, воно залишилось до самого кінця. Бо місто в Україні було зовсім зросійщене вже сторіччя перед революцією.

Навіть у моменти найвищого успіху національного українського руху і його найбільших досягнень у всеукраїнському обсязі, коли село ще стояло одностайно за цим рухом і його національно-політичними гаслами, місто не зійшло з своєї вперто-ворожої позиції до цих гасел; і воно використовувало кожну нагоду, щоб показати свої зуби цьому рухові. Київ, столиця України і гордість кожного національно-свідомого українця, не відставав у цьому від інших міст країни. Коли в Києві відбулися, перші в добу революції, загально-демократичні вибори, в яких усі українські партії й групи йшли до виборів разом з єдиним списком кандидатів, то цей список дістав тільки четверту частину голосів. Правда, далеко не вся решта голосів мусіла мати протиукраїнське забарвлення; принаймні ті кілька тисяч голосів, які дістали жидівські національно-політичні угруповання, ніяк не були виразом протиукраїнської тенденції. Але українці просто психологічно не могли поставитися до таких наслідків виборів у столиці їх країни інакше, як до ворожої демонстрації супроти їх найсвятіших почувань та ідеалів.

Місто в Україні було майже зовсім «російське», в його зовнішньому вигляді. Воно було традиційно-російським у його почуттях та нахилах. Цей стан переважав особливо у великих та середнього розміру містах. Російською була мова цих міст. Російськими були їх культурне життя і надбання. Пересічний мешканець міста читав російську книгу, виписував російський часопис, посилав дітей до російської школи, відвідував російський театр. Власне, справжньої реальної можливости для розвитку української мови не існувало в дореволюційну добу, бо ця мова була заборонена царською владою.

Але тому, що жиди складали значну частину міського населення навіть у великих містах, а досить часто вони були більшістю в багатьох містах середнього розміру і майже в усіх містечках, то цей російський зовнішній вигляд українського міста легко було віднести на рахунок жидів. А як взяти до уваги відоме явище, що жиди впадають в очі своїх нежидівських сусідів значно виразніше, ніж люди іншої національносте, та ще пригадати почуття інстинктової підозрілости, що здавна вкорінена у душі пересічного українця, вся ця атмосфера зросійщеного міста, у ті часи панування зрушених національних пристрастей, мусіла видаватися свідомою протиукраїнською тенденцією, яку персоніфікують насамперед жиди.

Що знав пересічний жидівський міщанин, інтеліґент чи робітник, про український національний рух перед революцією, наприклад, у Києві, де все ж були помітні деякі ознаки суспільно-українського культурного життя, де був постійний український театр, де діяли, правда більш-менш у «родинній атмосфері» українські політичні групи, де так-сяк блимав вогник українського фолкльору? Що знали ширші жидівські кола у ті часи про тяжке пригноблення всякого вияву українського національного життя, про українські болі, українські мрії та сподівання? Власне нічого! Ані українці не мали охоти допустити чужинця до внутрішніх покоїв свого інтимного національного життя; ані жиди не виявили будь-якого справжнього зацікавлення до зближення з українською суспільністю. Неначе сліпий мур, непрозора заслона відокремлювала два народи один від одного, хоч вони жили впродовж століть разом, терпіли під гнітом тяжкого царського режиму, обидва мріяли про визволення від цього гноблення. Могло здаватися, що спільна недоля веліла їм з’єднатися для боротьби проти спільного ворога, а вони залишилися незмінно у своїй відчуженості. Аж тоді, коли хвилі українського руху почали заливати вулиці і площі українських міст, уже на самому початку революції, у березні 1917 року, ці нові події примусили жидівські суспільно-політичні кола шукати ясної орієнтації, зайняти виразну позицію, — туди чи сюди.