Соломон Ґольдельман: Жидівська національна автономія в Україні 1917-1920

Не може бути ніякого сумніву, що та, у початкову добу ще дуже нечисленна, провідна верства української суспільносте, яка очолювала український рух, визнавала всю можливу користь для українських прагнень від порозуміння з таким спільником як жидівство України. У перспективі такої співпраці особливе значення мала кількість жидів у містах, в яких самі українці були безсилі. Як керівні українські політики, так поодинокі жидівські діячі, зокрема з сіоністичного і робітничо-сіоністичного таборів, дивилися на таке порозуміння як на перший крок до об'єднання цих двох головних чинників революції — українського села і жидівського міста, яких згода і бойова співпраця вирішили б її остаточну долю. Така українсько-жидівська співпраця здавалась тоді цим колам мрією, для здійснення якої варто було б зробити найбільші зусилля і не зупинитися перед значними поступками. Власне, сама думка про національно-персональну автономію для жидівства виникла в процесі міркувань про цю бойову співпрацю обох народів. На цю автономію для жидівської меншости тоді дивилися як на паралельну установу до політично-територіяльної автономії Україну, яка в ту початкову добу української революції вважалась найвищим можливим досягненням українського національно-визвольного руху.

Правда, обставини мінялися швидко і з ними настрої і тенденції головних сил революції. Вже на самому початку 1918 року мрійники українсько-жидівського спільного фронту могли констатувати, що колишній психологічний ґрунт для цього порозуміння втратився, принаймні на українському боці. Це було в часи першої мілітарно-політичної кризи української державносте, коли уряд і Рада були примушені під натиском «червоної ґвардії» Муравйова залишити на деякий час Київ і перенестися до Житомира. Тут Центральна (Мала) Рада засідала без представників національних меншостей, які до Житомира не прибули. [3]В процесі цієї мілітарно-політичної кризи сталася зміна уряду. На чолі уряду стали елементи, які не ховали своїх націоналістичних настроїв, або вважали, що розкладовому впливові крайніх соціялістичних гасел, якими користувалися більшовики в боротьбі проти нової держави — України, треба протиставити не менш крайні гасла українського націоналізму. Відсутність представників національних меншостей у Житомирі, і жидівських зокрема, чимало сприяла тим настроям, які набрали конкретних форм також у діяльності уряду і Ради в ту добу. Було ухвалено кілька нових законів, які були скеровані проти меншостей, а жидівської особливо. З поворотом до Києва відбулася, правда, певна нормалізація і були відновлені внутрішні міжнаціональні зв’язки, але психологічний ефект цієї «переходової доби» залишився в обох сторін.

Для тієї частини жидівського суспільства, яка зв’язувала здійснення жидівських національно-автономних прагнень послідовно з перемогою ідеї української державности, стало вже тоді ясним, що плян українсько-жидівської активної співпраці не виправдає всіх його початкових надій. Але дивлячись нині ретроспективно на події тих років, можемо ствердити, що — якби той гарний будинок української державности не потонув у бурхливих хвилях більшовицької демагогії і отаманської анархії, якби ці стихійні сили революції не виявилися міцнішими за провідні будівничі конструктивні верстви обох народів, то в ідеї українсько-жидівської співпраці коренилася дуже добра нагода, яку історія мов би радила прийняти обом народам.

Хоч український національний рух розгорнувся у його повному обсязі перед здивованими очима жидівської суспільности раптово, все ж у провідних людей в жидівських національних партіях вистачало хисту, щоб вірно оцінити це нове для них явище й зайняти певну позицію, принаймні, щодо того головного національного гасла, яке складало зміст усієї політичної боротьби у першу добу революції на Україні: до вимоги національно-територіяльної автономії України, як частини Російської федеративної республіки.

Нині, з віддалення, більшого як сорок років, від подій тієї доби, нашої фантазії не вистачить для того, щоб описати ту міру ентузіязму, яку гасло «автономної України» викликало в українських народних масах, у селянина та солдата, на народних зібраннях, або під час бурхливих публічних дебатів, які були типовим явищем того часу на вулицях та площах Києва. Нині не можемо собі більше уявити, як популярне було це слово «федеративна» в найширших українських верствах. Ледве чи можна було б ретроспективно встановити, який саме зміст вкладав тоді селянин і солдат у слово «федеративна». Але не підлягає сумніву, що його справжнє почуття, коли виголошували на зібранні, чи в палких дебатах слово «федеративна», було: він, український селянин, буде тоді хазяїном у його власній українській «хаті», у своїй країні і ніхто чужий не буде більше втручатися в його справи. Тому то «федеративна Росія» була для нього синонімом «вільної України».