Соломон Ґольдельман: Жидівська національна автономія в Україні 1917-1920

Більше як сорок років минуло вже від часу, коли жидівська організована суспільність, насамперед жидівські політичні партії як сіоністичні, так і соціялістичні, були поставлені, в процесі революції в Україні, перед важким питанням: яка буде політична і національна позиція жидівської спільноти, тодішньої значної національної меншости в Україні, що нараховувала понад два мільйони людей, до факту пробудження українського народу і його національно-політичних прагнень?

Довгі віки прожили жиди у цій країні. Вони там жили ще перед тисяччю роками, ще в добу, коли сучасні українці щойно почали витворювати окрему народну одиницю. Сусідські взаємовідносини, зокрема на господарському ґрунті, у торгівлі та ремісництві, були вже здавна досить тісні, як також важливі для обох народів. Але справжнього взаємного пізнання мов би зовсім не було, а про добрі сусідські стосунки можна було говорити найменше. Якраз навпаки. В різні часи, а зокрема у часи війн та кривавих сутичок з сусідніми народами та гнобителями, особливо з поляками, мстилися, звичайно, українці за свої кривди на жидах. Масові різні жидів з тих часів залишилися в історичній пам’яті обох народів; це вони створили у серцях та в душах обох постійне почуття взаємної недовіри і підозр.

Ось ці, історично обумовлені, ремінісценції у взаємовідносинах обох народів мали наслідком втрату зацікавлення до того, що власне діється у сусіда, а особливо щодо позитивних явищ у його житті. А тому, коли в перші дні революції 1917 року вийшла на вулиці Києва українська маніфестація, що нараховувала, як оповідали, понад сто тисяч учасників, то жиди думали, що це їм сниться сон. Виходило так, мов би жиди раптом прокинулися з довгого та глибокого сну і вони вже більше не могли пізнати той народ, з яким досі жили, мовляв, під спільним дахом. На ділі це справді було так, бо жидівська суспільність просто «проспала» національне пробудження свого великого українського сусіда.

Тяжка рука централістичного русифікаторського режиму царської Росії зуміла придушити впродовж віків будь-який вияв національної окремішности і національної творчости українського народу. Ніяка книжка, журнал, часопис чи вірш, навіть Святе Письмо, не сміли побачити денне світло рідною мовою цього народу. Лише контрабандним шляхом вдавалося часом дістати до країни друковане українське слово з того боку кордону, з Галичини, де австрійсько-польський режим був у цьому сенсі значно толерантніший за російсько-царський.

На вулиці українського міста рідко де можна було почути голосне українське слово. Навіть у високих школах Києва чи Харкова, в яких, очевидно, вчилося чимало української молоді і де власне можна було їх пізнати по вишиваних сорочках, голосно по-українському не розмовляли. Звук українського слова просто не доходив у ту добу до чужого, неукраїнського вуха.

Щоправда, село трималося міцно своєї народної мови. Тому саме пізніше, коли почалась революція і з нею раптом змінилися зовнішні обставини, саме село перетворилося у головне джерело національного ентузіязму й у важливий резервуар політичної енергії. Але довгі роки до революції український селянин лишався дуже відсталий у своїй освіті, убогий у своєму культурному розвитку.

Причина цього стану полягала у навмисній асиміляційній політиці режиму, яка примушувала селянську дитину вчитися азбуки чужою мовою, якої та дитина до школи просто не чула, бо ж у батьківській хаті розмовляли лише по-українському. У школі, оскільки в українському селі була взагалі будь-яка початкова школа, вчили по-російському, вдома дитина чула й вживала сама тільки мови української, а по кількох роках шкільної науки російська мова була на селі просто не потрібна, і трохи тієї «грамоти», яку російська школа встигла цій українській дитині прищепити, швидко по закінченні школи забувалось. Наслідком цієї протиприродньої педагогічної системи було те, що український селянин був загалом, при всіх його здібностях, більш неписьменний, ніж селянин на неукраїнських землях Російської Імперії.

Містечковий жид на Україні, а ще більше сільський жид зустрічався, зрозуміла річ, з українським селянином, просто вже з причин матеріяльних, бо ж ці жиди у великій мірі мали завдяки цим зв'язкам джерело заробітку, поскільки вони були торговцями, чи посередниками, чи ремісниками, що обслуговували українське село. Той містечковий чи сільський жид розмовляв, звичайно, з селянином його рідною мовою. Але так само як український селянин протягом багатьох поколінь власне не знав, що мова, якої він вживає у щоденному житті, є власне «українська», так і ті жиди певно ніколи не чули назви «Україна». Коли ж почалась раптом революція і українське село перетворилося, мов би за одну ніч, у кип’ячий казан, повний національних і соціяльних інстинктів, готових щохвилини вибухнути, і це село стало головним носієм українських національних прагнень, то жидівський сусід стояв перед цією стихією як приголомшений: він просто не міг збагнути, що відбувається перед його очима, він не був здібний пояснити собі, який це «біс» найшов на «його ґоя», перед тим такого тихого, лагідного, як йому навіть здавалось, нібито «слухняного хлопа».