Array Folk art (Folklore) - Казки добрих сусідів. Польова діва. Грузинські народні казки

Коли це заходять у хату деви, підняли сковороду й бачать: під нею лежить їхній гість. Здивувалися вони та й питають:

– Чоловіче, що це ти надумав?

– Та то в мене живіт заболів, так я тепленьким до черева притулив. А воно й справді помогло, вже не болить, – одказує Нацацеркія.

Сіли обідати. Взяв дев глека в руки, щоб налити вина, а він порожній. Ото й каже:

– А візьми-но, чоловіче добрий, цього глека та сходи наточи вина. Воно у нас у дворі, у квеврі 3 3 Квеврі – велика глиняна посудина на вино, яку закопують у землю. .

Нацацеркія як побачив той квеврі, то від страху закляк. Сидять деви та й чекають, а Нацацеркії все нема й нема. Обридло девам чекати, вийшли у двір та й бачать, що їхній гість узяв у руки лопату і копає землю довкола квеврі.

– Що це ти робиш? – питають його деви.

– А хіба не краще взяти квеврі заразом, ніж ходити з тими малесенькими глеками по сто разів!

Деви аж зойкнули. Стоять та й думають: «Нас дев’ятеро братів, та й то ми ледве витягаємо квеврі з землі, а він сам ладен його нести». Отож наточили самі в глек вина та й понесли до столу.

Сіли та й обідають. Коли це котрийсь із девів кашлянув, а сердешного Нацацеркію аж під стелю підкинуло, та так, що він і прилип до сволока.

Деви зирк угору та й побачили там Нацацеркію.

– Як ти там опинився? – питають.

– Як та як! Ось візьму оцього прута, – показує на сволок, – та й одлупцюю вас, аби знали, як кашляти переді мною!

Деви вже й геть поперелякувалися: «Ми, дев’ятеро братів, ледве доперли цього дуба, щоб сволок покласти, а він його прутом називає!» Та нишком і повтікали з хати. А Нацацеркія якось вже там зліз додолу та й став у тій хаті господарювати.

Деви ж, утікаючи, розбіглися світ за очі. А одному трапилася лисиця. Побачила наляканого дева та й питає:

– Куди це ти біжиш, наче тороплений? Що тобі спричинилося?

– Атож! Як його й не бігти, коли до нас прийшов один чоловік та й мало не повбивав нас!

І дев розповів лисиці про свою пригоду.

Лисиця зареготала та й каже:

– Та то ж Нацацеркія! Він недоладний та ледачий, невістка його з хати витурила. Я його добре знаю: скільки курей у них було, то все я виносила. Ходи зі мною! Дивуюся, як це він вас налякав – адже сам найперший боягуз.

– Ба ні! – одказує дев. – Я тобі не вірю!

Як почала його лисиця просити – ні та й ні!

Нарешті дев придумав таке:

– Щоб ти мене не обдурила, давай прив’яжу тебе та й поведу на мотузці!

– То й гаразд! – погодилася лисиця, обмоталася мотузком, а кінець прив’язала девові до пояса.

От вони йдуть до хати дева, а Нацацеркія побачив їх, вискочив у двір та й кричить:

– Бач, клята лисице! Бач, харцизяко! Адже ти заборгувала мені дванадцять девів, а ведеш всього-на-всього одного!

Дев як почув, перелякався на смерть та й накивав п’ятами, а лисиця дибуляла на мотузку скільки могла, а тоді впала, поки її дев не побив об каміння по дорозі.

А Нацацеркія поскладав на верблюдів усе добро, що деви надбали, та й повіз додому. Як побачила невістка стільки багатства, зраділа й пустила Нацацеркію в хату. Відтоді й живуть мирно та щасливо.

Жила одна вдова, і був у неї син одинак. Росте син і бачить, що у всіх батько є, тільки він нікого не може назвати батьком.

– Чому у всіх батько є, тільки у мене його немає? – запитав він у матері.

Мати відповіла:

– Помер твій батько.

– А що таке – помер? Що він, не прийде до нас більше?

– Він до нас не прийде, ми ж підемо туди, де він, – сказала мати, – ніхто не помине смерті.

Юнак сказав:

– Я нікого не просив про життя, але, якщо вже я живу, то не хочу помирати, піду знайду таке місце, де не помирають.

Довго просила його мати не ходити, та не послухався син і пішов шукати таке місце, де не помирають. Обійшов усю землю. Куди не прийде, запитує:

– Є тут смерть?

– Є, – відповідають йому.

Зажурився юнак: немає такого місця, де не помирають. Іде він якось полем, бачить – стоїть олень з високими розлогими рогами. Дуже сподобалися юнакові роги, запитав він оленя: – Чи не знаєш ти місця, де не помирають?

– Такого місця немає, – сказав олень, – але поки мої роги доростуть до неба, я не помру, а доростуть – і смерть моя прийде. Хочеш, залишайся зі мною, і не помреш, поки я буду жити.

– Ні, – сказав юнак, – жити – так вічно, а померти я міг там, звідки прийшов.

Пішов юнак далі, перейшов поле, долини, дійшов до гір, дивиться – сидить ворон на скелі, пір’я чистить, а пух у глибоке провалля кидає.