Array Folk art (Folklore) - Казки добрих сусідів. Польова діва. Грузинські народні казки

Приніс він те, що від фазана залишилось, і подає радникам. Ті розсердились:

– Що ж ти не слідкував, вугілля нам приніс?!

Мовить слуга:

– Була там у хижці жінка, розум у мене відібрала. Не бачив я нічого, окрім неї, нічого не розумів, так і згоріла у мене дичина.

Поспішили радники до хижки, мерщій красуню побачити.

Зійшли з коней опріч хижки. Взяв орач свій перстень, обійшов усіх коней, і з’явилися на конях мішки з вівсом та битою соломою. Потім обійшов ще раз – зникли пусті мішки.

Поклав перстень перед собою – з’явився стіл. А на ньому по колу їжа та питво з’являється, та все нові і нові страви – на всіх вистачає.

Дивуються радники: ні дому пристойного, ні слуг, і звідки все береться? Вийшла з хижки Сонцева доня, завмерли радники. Пригостив усіх гостей зять Сонця на славу і відпустив.

Прийшли радники до царя, запитує цар:

– Як пригощав вас мій підданий?

Розповіли вони, як їх пригощали і як уся їжа без вогню готувалася, а дружина у нього – таких красунь світ не бачив.

– Ця жінка не у нього повинна бути, а у вас, царю вельможний, – кажуть.

– Як же її відібрати? – запитує цар. – До чого присікатися?

Сказали радники:

– Викличте його і веліть – хай принесе золоте руно, яке є у Сонця. Піде він, живим звідти не повернеться, а дружина його вам дістанеться.

Негайно покликав цар орача до себе і наказав:

– Маєш ти знайти і принести мені золоте руно, що є у Сонця.

Зажурився зять Сонця, прийшов та й каже дружині:

– Цар вимагає, щоб я приніс йому золоте руно, яке є у Сонця.

Сказала дружина:

– Що ж тепер побиватися? Треба було раніше думати, а тепер цим ділу не зарадиш, краще збирайся і вирушай у дорогу.

Дала вона йому знак для рідних і відправила.

Пішов зять Сонця.

Довго він ішов, багато країн обійшов, усю сушу пройшов, усі сонячні країни. Врешті прийшов туди, де Сонце і Місяць проживають.

Сонце вже пішло світові білому служити, а Місяць був удома. Зустрів Місяць зятя, упізнав його по знакові, що йому дружина дала, зрадів, прийняв гостинно. Пішов порадувати матір:

– Зять наш прийшов.

Запитують орача, що його привело.

Розповів зять про все, що з ним трапилось, і сказав Місяць:

– Скоро прийде Сонце. Тільки не витримаєш ти його вогню, згориш.

Обернув його голкою і увіткнув у стовп.

На вечір прийшло Сонце.

– Дух людський чую, – каже.

– Що ти?! – розсердився Місяць. – Звідки тут людині взятися? Це ти ходив по світові, ти, мабуть, і приніс із собою дух людський.

Потім каже:

– А що, якби і справді сюди наш зять прийшов, спалиш його?

– Ні, ні, – поклялося Сонце, – тільки б глянути на нього, побачити, що то за чоловік наш зять.

Обернув Місяць голку знову людиною і поставив перед Сонцем.

Привітало Сонце зятя і запитує, за чим він прийшов.

– Цар хоче відібрати у мене твою доню. Почув він, що у тебе є золоте руно, і послав мене за ним. Не принесу – відбере мою дружину, твою доню.

– Не переймайся, – каже Сонце, – піди в садок, відпочинь.

Повели його в сад.

Чарівний то був сад. На одних деревах вже плоди спілі, інші ж дерева усі цвітом обліплені, на ще інших бруньки розкриваються, а на деяких вже лист опадає…

Дуже сподобався сад гостеві, ходить, милується.

Сказало Сонце:

– Побудь тут, сил наберися, а обід тобі подадуть вовк та Ілля-громовержець.

Зголоднів зять Сонця, сів, чекає обід.

З’явився вовк, приніс стіл. З’явився Ілля-громовержець, подає страви та напої.

А зять Сонця підібрав у саду замашний кийок. Відкликав він вовка вбік і каже:

– Пам’ятаєш, як чотири роки ходив я за вівцями, так ходив, що у жодної вушка не пропало, а ти вискочив в останній день і вкрав у мене овечку? Навіщо ти це зробив?

І давай кийком його частувати. Бив, доки душу не відвів.

Потім покликав Іллю, запитує:

– Пам’ятаєш, як я мав поле поміж двох полів, вже й хліб зійшов і визрів, а ти напустив град і все зерно в землю втоптав. Навіщо ти це зробив?

І давай Іллю лупцювати. Добре побив, а наостанок вдарив по очах і осліпив. Сам сів за стіл і обідає. Після обіду пішов у сад, все перебив, потрощив, дерева під корінь зрубав, зруйнував чарівний сад. Відвів душу і сів спочивати.

Побігли вовк і Ілля до Сонця жалітися.

Прийшло Сонце, дивиться – сад зруйнований так, що ворогу не побажаєш.

– Навіщо ти це зробив? – запитує Сонце.

– Одна нива у мене була, – каже хлібороб, – і ту всю Ілля градом побив; я чотири роки пастухом був, трудився, а вовк усю мою працю нанівець звів; я стоденне поле за один день зжав і снопи поставив, залишалося один сніп пов’язати, а ти закотилося, хоч я молив тебе затриматися на хвильку, і згубило мій труд!