Array Folk art (Folklore) - Казки добрих сусідів. Польова діва. Грузинські народні казки

Подякував хлібороб, взяв перстень і пішов.

Дійшов до того місця, де чоловік мостом лежить, і сказав йому той:

– Я у своєму житті сторожив один міст. Нікого не пропускав по тому мосту без плати. Тепер за це страждаю.

Дійшов Сонцевий зять до старої, що пекла хліб, сказала вона:

– Я у тому житті була така жадібна, що як почну пекти хліб і побачу, що йде жебрак чи який подорожній голодний, так навмисне повисну головою в тоне, заледве очі собі не випалю, тільки щоб не пожаліти їх, хліба не дати. Тепер мучусь, – який білий хліб не посаджу, він чорною землею стає.

Дійшов орач до старої, що вежу із яєць будувала. Сказала вона:

– Я у тому житті яйця крала, тепер те відбуваю.

Ще через деякий час дійшов хлібороб до чоловіка і жінки, які не поміщалися на шкурі буйвола. Сказали вони:

– Ми у тому житті не любили один одного, світ нам був тісний, ось і тут ненавидимо одне одного, а розлучитися не можемо.

Далі по дорозі дійшов до чоловіка і жінки, які на одному топорищі помістилися, мовили вони:

– Ми і там любили одне одного, і тут ладимо. Люблячим чоловікові і жінці скрізь добре, і топорища їм стане, аби тільки не розлучитися, не втратити пару.

Дійшов Сонцевий зять до бика, який на квітучому лузі з голоду помирав. Сказав бик:

– Погано служив я своєму господареві, ніякої користі від мене не було йому, ось за це і страждаю.

Далі дійшов Сонцевий зять до бика, який на голій скелі ситий і товстий стояв. Сказав бик:

– Я вірно служив своєму господареві і з биками парно дружно тягнув ярмо, не підводив їх, за те у тому житті мені добре жилося, господар добром платив, і тут, хоч і не їм нічого, а ситий.

Дістався орач до місця, де олень рогами небо підпирав, навчив його випити травневої води, відпали у оленя роги.

Прийшов Сонцевий зять до царя, приніс йому перстень від матері, а з ним і прокляття.

Тієї ж миті перекинувся цар зайцем, а його радники – вовками неситими, вмить роздерли вовки зайця-царя.

Усе царське майно дісталося Сонцевому зятю і його дружині – Сонцевій доні.

Було таке чи й не було, а жила собі вдова. Своїх дітей не мала, а годувала чоловікового брата – ледачого та товстого. Нічого той ледацюга не робив, лиш сидів коло печі та тріскою попіл ворушив, через що й прозвали його Нацацеркія 2 2 Нацацеркія – букв.: той, хто порпається в попелі. . Щодня говорила йому невістка:

– Дівере, а встань-но, та пройдися сюди-туди, та щось зроби – може, заробиш якусь копійку, бо я вже сили не маю тебе годувати!

Тільки дарма! Як сидів Нацацеркія коло печі, так і сидить – тільки попіл ворушить. Ніяк його не можна за поріг випхати.

А це якось виманили його з хати на Великдень. Коли ж повернувся Нацацеркія додому, невістка зачинила двері й не впустила його в хату. Чекав Нацацеркія, чекав, а тоді попросив на дорогу грудку попелу, шило та головку молодого сиру й вирушив у дорогу.

Довго мандрував Нацацеркія по світах і прибився якось до великої річки. Аж бачить: на другому березі річки припав до води дев та так жадібно п’є, що нічого не помічає. Злякався Нацацеркія, як побачив дева, але що мав робити? Назад іти? Побачить дев. Вперед іти – знову побачить. Ото й надумався йти вперед. Дістав шило та й почав колупати грудку попелу – як стала тут курява стовпом! Дев побачив та й дивується. А тоді вхопив каменюку та й гукає:

– А чи зможеш ти з каменя воду вичавити?

Нацацеркія нахилився, буцім бере каменюку, дістав з торби головку сиру та й стиснув її – сироватка так і чвиркнула. А тоді й гукнув Нацацеркія девові:

– А йди-но сюди та перенеси мене через воду, бо я не хочу ніг замочити!

Дев переступив річку, посадив собі на шию Нацацеркію й вигукнув:

– Ой, який же ти легенький!

А Нацацеркія й одказує:

– Це тому, що однією рукою я за небеса тримаюся. Як відпущу, то ти мене не зможеш нести.

– Ану ж бо відпусти! – просить дев.

Нацацеркія дістав шило та й загнав його девові в потилицю. Дев заревів і попросив, аби Нацацеркія знову вхопився рукою за небо.

Дев переніс Нацацеркію через воду й каже:

– А тепер ходімо до мене обідати!

Нацацеркія наполохався, але що мав робити – погодився.

Прийшли до дева. Бачить Нацацеркія: хата у дева велика-велика, а в хаті піч і в ній вже стоїть величезна глиняна сковорода. Ось дев посадив на сковороду прісну перепічку та й каже:

– Тепер же я піду страву варити, а ти дивися, аби перепічка не пригоріла.

Сидить Нацацеркія та й дивиться на сковороду. Бачить, сковорода почала пригорати. Біжить Нацацеркія до неї, хотів трохи пересунути, а сковорода й перевернулася, та так, що Наца-церкія опинився під нею, Скільки не пручався, а вилізти не може.