Вільгельм Гауф - Казки

На другий день він продав свою скриньку, а на вторговані гроші купив собі хатину, де обладнав невеличку майстерню. Причепивши над вікном вивіску з написом «Лабакан, кравець», він сів у кімнаті й почав латати свою пошматовану одежину тією голкою та нитками, що їх знайшов у скриньці, яку подарувала фея. В цей час хтось одірвав його від роботи, а повернувшись, щоб знову сісти за латання, Лабакан побачив дивну річ: голка сама, без нічиєї допомоги шила, та так вправно, строчила таке [82] чисте шитво, якого й сам Лабакан не зміг би втнути, дарма що був неабиякий майстер.

Отже, правду кажуть, що найдрібніший дарунок доброї феї дає велику користь і має високу ціну! А дарунок феї Адользаїди мав ще й другу ціну: той клубок ниток, що був у скриньці, ніколи не кінчався. Голка могла шити скільки завгодно, і нитки на все ставало!

Тепер у Лабакана не переводилися замовники, і незабаром він став славнозвісним на всю округу кравцем. Він кроїв тканину і робив першу строчку своєю голкою, а далі вона вже сама швидко робила всю роботу, аж поки кінчала цілу одежину. Скоро все місто почало шити одяг тільки у Лабакана, бо він робив дуже гарно й надзвичайно дешево. І тільки з одного дивувалися люди: він шив сам, без підмайстерків, і неодмінно при зачинених дверях.

Так напис на шкатулці — «Щастя і Багатство» — справдився на ділі. Кравцеві в усьому таланило, і тихе щастя й скромне багатство не цурались його. І коли доходила до нього чутка про молодого султана Омара — а про того всюди говорили як про лицаря, що був гордістю й славою свого народу і грозою для ворогів, — то колишній принц думав собі: «Воно й краще, що я лишився кравцем, бо честь і слава — небезпечні речі».

Так жив Лабакан, задоволений самим собою, шанований людьми, і якщо його голка ще не втратила своєї сили, то, мабуть, і досі шиє вона вічною ниткою феї Адользаїди.

В одному великому місті Німеччини жив колись, у давноминулі літа, один швець. Мав він собі жінку, і жилося їм, як доведеться — коли добре, а коли й скрутно. Вранці швець ішов до своєї майстереньки — невеличкої халабуди на розі вулиці — і цілий день латав старі чоботи та черевики, а як хто замовляв, то робив залюбки й нові. Але тоді йому треба було йти спочатку десь купувати шкіру, бо при його злиднях ніяких запасів він не мав. Жінка торгувала всякою городиною та садовиною, яку вирощувала сама в невеличкому садку. Люди залюбки в неї купували, бо вдягалася вона чисто й чепурненько, до того ж уміла так викласти й показати свій товар, що кожному, бувало, заманеться взяти.

І був у них славний хлопчина: і з обличчя гарний, і станом стрункий, і на свої дванадцять років чималенький. Він завжди супроводив матір на базар і сидів біля неї, а коли хто з покупців брав багато овочів зразу, хлопець охоче допомагав тому донести покупки додому. І рідко траплялося, щоб він повернувся назад із порожніми руками.

Одного дня сиділа отак шевцева жінка на базарі, а перед нею стояли кошики й корзини з капустою, морквою та всякою іншою городиною. [84] Малий Якоб — так звали хлопця — сидів тут-таки, біля матері, і дзвінким голосом закликав покупців. Аж ось іде базаром якась стара баба в обшарпаній одежі, з маленьким гострим обличчям, геть побриженим глибокими зморшками. Очі в баби червоні, запливають слізьми, а ніс так закарлючився, що на підборіддя звисає. Шкутильгає стара, на костур спирається: так і здається, що ось-ось поточиться і вріжеться закарлюченим носом просто в землю. Шевцева жінка пильно дивилася на бабу. Ось уже шістнадцять років торгує вона щодня на базарі, а ніколи не бачила тут цієї старої відьми. Жінка аж похолола з переляку, коли баба підійшла й спинилася біля її кошиків.

— То це ти Ганна, що торгує городиною? — спитала стара бридким верескливим голосом.

— Так, це я, — відповіла жінка. — Чи не візьмете, може, чого?

— Та ось хочу глянути, хочу побачити! Подивлюся на зіллячко, на ботвиннячко: а чи є у тебе те, що мені треба? — промовляла стара, нахилившись над кошиком і встромляючи туди брудні, мов ганчірки, гидкі руки. Вона перерила геть-чисто всю городину, що так гарненько була розкладена, витягала довгими, як веретена, кощавими пучками то те, то інше, обнюхуючи кожне величезним носом.

Ганна тільки зітхала, дивлячись, як порається стара відьма коло її городини, але сказати нічого не наважувалась, бо кожний покупець має право розглядати товар, до того ж її брав якийсь дивний жах перед цією бабою. А тим часом стара, переривши знизу доверху весь кошик, бурмотіла собі під ніс: «Чортзна-яке зілля, нічого такого, чого мені треба… [85] П'ятдесят років тому було багато краще… Казна-що, якийсь бур'ян!»