Вільгельм Гауф - Казки

— Ми потім побачимо, чи добре ти вибрав, чи ні, а поки що сядь зачекай отам, біля мединського шейха, — сказав йому султан і знову дав знак рабам.

До світлиці ввели Омара. Очі його були похмурі, обличчя смутне; весь його вигляд викликав співчуття. Він так само впав перед троном і спитав, яка буде воля султана.

Той звелів йому вибрати собі до вподоби одну з скриньок. Омар підвівся й підійшов до столу. Уважно прочитавши обидва написи, він сказав:

— Події останніх днів переконали мене, яке то нетривке щастя, яке скоромину ще багатство; воднораз ті події мене навчили, що справжнім багатством людини є її честь і що блискуча зоря слави не зникає разом із щастям. [79] І навіть коли я втрачу корону, я вибираю вас, «Честь і Слава»!

Він уже простяг був руку й поклав на обрану скриньку, та султан звелів йому спинитись і покликав Лабакана, що підійшов до другого стола і поклав руку на свою скриньку.

Султан тим часом звелів принести глечик з водою із святої криниці Земзем, що в Мецції обмив руки перед молитвою, впав лицем на схід сонця й звернувся до аллаха:

— Боже моїх прабатьків! Ти, що століттями зберігав наш рід чистим і незаплямованим! Не попусти ж недостойного зганьбити ім'я Абассидів, захисти мого справжнього сина в цю важку годину випробування!

Помолившись, султан устав і знову зійшов на трон. Усі присутні напружено чекали, аж дихнути боялися. Ті, що стояли позаду, витягали шиї, щоб через голови передніх побачити столи з шкатулками. Тоді султан звелів: «Відчиніть скриньки!» І диво — кришки скриньок, що їх досі не можна було відчинити ніякою силою, тепер повідскакували самі.

В тій скриньці, яку вибрав Омар, на оксамитовій подушечці лежала маленька золота корона й скіпетр, у Лабакановій — велика голка й клубок ниток. Султан звелів подати йому обидві скриньки. Він узяв у руки маленьку корону, і дивно було бачити, як вона почала більшати й більшати, аж поки стала така, як справжня корона. Султан надів її на голову Омара, тоді поцілував його в чоло й звелів сісти поруч, з правого боку.

Потім він обернувся до Лабакана й промовив:

— Є стара приказка: «Кравець знай своє кравецтво, а в шевство не втручайся!» То й доведеться [80] тобі, видно, зостатися при голці. Хоча ти й не заслуговуєш на ласку, та за тебе просив той, кому я сьогодні не можу ні в чому відмовити. Тому дарую тобі твоє нікчемне життя, тільки раджу не гаяти часу й тікати геть з мого краю.

Присоромлений і нещасний кравчик не міг і слова мовити у відповідь. Він кинувся принцові в ноги, і сльози бризнули з його очей.

— Чи можете ви простити мою провину, принце? — благально питав Лабакан.

— Вірність до друзів і великодушність до ворогів — ось у чім слава Абассидів, — відповів принц, підводячи його з підлоги. — Йди собі з Богом.

— О, ти мій справжній син! — зворушено вигукнув старий султан і впав на груди синові. Еміри, паші та всі інші вельможі повставали з місць і голосно прославляли нового королівського сина. А Лабакан тим часом скористався з того, що ніхто на нього не звертає уваги, і тихенько подався геть з палацу, несучи під пахвою свою скриньку.

Він спустився в султанову стайню, осідлав свою шкапу Мурфу, сів і потюпав до Олександрії. Його життя в ролі принца минулося мов сон, і тільки скринька, всіяна діамантами й оздоблена сріблом та золотом, нагадувала, що вся та пригода не була сном.

Прибувши до Олександрії, Лабакан під'їхав до будинку свого старого майстра, скочив з коня, прив'язав його до воріт, а сам зайшов до майстерні.

Майстер не впізнав його зразу, бо привітав з великою чемністю і спитав, чим може служити. Та коли придивився ближче й побачив свого колишнього підмайстерка Лабакана, то [81] зараз же гукнув із сусідньої кімнати всіх підмайстрів та учнів. Ті прибігли і, разом накинувшись на бідолашного Лабакана, так почали товкти й періщити його прасками та аршинами, колоти голками та гострими ножицями, що невдовзі горопах, мов сніп, упав на купу старої одежі.

Поки він лежав, майстер не вгаваючи лаяв його за вкрадену одежу. Лабакан, скільки міг, виправдувався, казав, ніби для того й приїхав, щоб усе повернути, ніби хоче заплатити за вкрадене утроє дорожче. Та все було марно: і майстер, і підмайстри знов накинулись на нього, ще дужче побили, а тоді, за руки й за ноги, викинули на вулицю. Знесилений і обідраний насилу виліз Лабакан на свою шкапу Мурфу і поїхав у караван-сарай. Там він упав на подушки й почав думати про те, як важко жити на світі, як мало шанують люди чужі заслуги і яке скороминуще й нікчемне всяке добро на землі. Заснув він із твердим рішенням ніколи більше не пнутись у великі пани, а стати чесним і роботящим ремісником: видно, важкі кулаки майстра та його робітників вибили й витрусили з нього всю великопанську пиху.