Вільгельм Гауф - Казки

Коли він прийшов на базар, мати все ще сиділа там, і в неї в кошиках було ще чимало городини. «Отже, я не так уже й довго спав», — подумав Якоб. Однак іще здаля він побачив, що мати чомусь дуже смутна. Вона вже не закликала покупців, що проходили мимо, а сиділа, похнюпивши голову, і була, як йому здалося, коли він підійшов ближче, незвичайно бліда. Якоб стояв осторонь, не знаючи, що робити. Нарешті він зважився, тихесенько підійшов до [92] матері ззаду і, поклавши їй на плече руку, промовив:

— Матусю, що з тобою? Ти на мене гніваєшся? Жінка обернулася до нього і зараз же відсахнулася, скрикнувши не своїм голосом:

— Чого тобі треба від мене, гидкий карлику? Іди геть, відчепись од мене! Я не люблю дурних витівок!

— Та що ж це таке, мамо? — перелякано спитав Якоб. — Що з тобою скоїлося, чому ти проганяєш від себе свого сина?

— Я тобі вже сказала, — відповіла Ганна, спалахнувши гнівом, — іди геть! За свої дурні вигадки ти у мене нічого не заробиш, поганий виродку!

«Мабуть, Бог відібрав у неї розум! — із жахом подумав хлопчина. — Що ж мені робити, як довести її додому?»

— Матусю, люба! Подивись на мене добре: невже ти не впізнаєш свого сина, свого Якоба?

— Ну, це вже занадто! — вигукнула Ганна і повернулася до сусідки. — Ви тільки подивіться на цього бридкого карлика: став над душею, повідлякував усіх покупців і ще має нахабство глузувати з мого нещастя. Я твій син, каже, Якоб… От безсоромна потвора!

Тоді Ганнині сусідки позіскакували з місць і почали Якоба лаяти так, як тільки вміли, — а вже хто-хто, а перекупки, як відомо, лаятись уміють! Та як він смієш, сякий-такий, глумитися з бідолашної жінки! Всі ж бо знають, що вже сім літ, як у неї вкрали гарного, мов намальованого, хлопця. А коли він, гидкий карлик, зараз же не відчепиться від неї, то вони гуртом так намнуть йому боки, аж кістки тріщатимуть. [93]

Горопаха Якоб нічого не розумів. Адже сьогодні вранці він, як звичайно, прийшов з матір'ю на базар, допоміг їй розкласти городину, тоді ходив із старою бабою до її хати, там попоїв трохи юшки, а опісля трошечки подрімав — і ось він знову тут. Чому ж і мати, і всі перекупки говорять про якісь-то сім років? І всі чомусь звуть його гидким карликом! Що ж таке з ним сталося?

Побачивши, що мати аж ніяк не хоче його впізнавати, Якоб мало не заплакав і, вкрай засмучений, пішов до майстереньки свого батька. «Подивимося, що скаже він, — думав хлопець. — Невже й він не впізнає мене?»

Прийшовши до халабуди шевця, він став у дверях і зазирнув усередину. Майстер так поринув у роботу, що не помітив хлопця. Коли ж він ненароком глянув на двері, то впустив додолу все — черевики, дратву, шило — і злякано вигукнув:

— Свят, свят! Що воно таке?..

— Добрий день, пане майстре, — привітався до нього хлопець і ввійшов у майстерню. — Як ваші справи?

— Погані, зовсім погані, пане карлику! — відповів той, і Якоб на свій превеликий подив побачив, що батько його зовсім не впізнає. — Роблю один, а літа мої вже немолоді. Треба б мені підмайстерка, так грошей нема.

— А хіба у вас немає синочка, щоб потроху допомагав вам? — розпитував далі хлопець.

— Був колись… Якобом його звали… Тепер був би вже парубком років під двадцять, справжнім помічником мені, ото було б життя!.

— А де ж він тепер, ваш син? — спитав Якоб тремтячим голосом. [94]

— Бог його святий знає, — сказав швець. — Уже сім років… а так, сім років минуло відтоді, як його вкрали у нас на базарі.

— Сім років! — скрикнув Якоб із жахом.

— Так, так, пане карлику, вже сім років. А наче зараз пригадую, як повернулась моя дружина з базару — плаче, голосить, що хлопець цілісінький день не вертається. Вона вже всюди оббігала, його шукаючи, і ніде не знайшла. Я ще раніше не раз і казав, і думав, що так воно станеться. Якоб був дуже вродливим хлопчиком — це кожен скаже, — дружина пишалася й раділа, коли люди його хвалили, і частенько посилала його з городиною до панів додому. Правда, воно було й непогано, бо його завжди щедро наділяли. Та я не раз казав: стережися, жінко, місто велике, людей лихих скільки хочеш тут живе! Пильнуй, кажу, мені хлопця! Так на моє і вийшло… Приходить якось на базар одворотна баба, перебирає всю городину й садовину і зрештою купує стільки, скільки сама не здужає піднести. Моя дружина, добра душа, посилає з нею хлопця і… тільки ми його й бачили/

— І ви кажете, що відтоді вже сім років минуло?

— Сім років буде весною. Скільки ми його шукали, ходили по місту, всіх розпитували — люди ж його знали й любили і теж допомагали шукати, — та все марно. І тієї старої, що купила капусту, ніхто не знав. Тільки одна дуже стара бабуся — вже їй, мабуть, років із дев'яносто — сказала, що, певно, то була лиха фея Знайзілля, яка раз на п'ятдесят років приходить у місто дещо собі купити.