Folk art (Folklore) - Казки добрих сусідів. Чарівний дзвіночок - Молдавські народні казки

– Друже мій, той, хто навчив тебе таким хитрощам, – добре придумав, а якщо ти сам здогадався, тим краще. Не маю сил утримувати тебе біля себе і, якщо вирішив ти йти у світи, візьми цей перстень – буде пам’ять про Гевеуна-велетня.

Хлопець, не думаючи про біду, підбіг, схопив перстень і надів його на палець. А Гевеун як закричить:

– Персню, персню, де ти?

– Тут я! – відповідає зачарований перстень.

Тоді велетень – туп! туп! туп! – потупав своїми ножищами туди, звідки почувся голос, потім знову закричав:

– Персню, персню, де ти?

– Тут я! – кричить перстень.

Зрозумів хлопець, що потрапив у пастку.

Гевеун бігав з розчепіреними руками, щоб схопити хлопця і кричав:

– Персню, персню, де ти?

– Тут я! – відповідав перстень.

Хотів хлопець зняти перстень, а не може – не дається, клятий, не знімається.

Схопив його зубами – ніяк. Бачить, що іншого виходу немає, витягнув ніж, поклав руку на колоду, відрубав палець з перснем і кинув у колодязь.

Велетень знову кричить:

– Персню, персню, де ти?

– Тут я! – відповідає перстень з колодязя.

Підійшов Гевеун-велетень до колодязя, перечепився і полетів головою вниз. Захлинувся водою – там йому й кінець прийшов.

Хлопець упевнився, що велетень загинув, заліз йому на п’яти, що стирчали з колодязя, і затанцював на радощах. Потім зібрав свою отару овець і погнав на пасовисько. Догнали його інші чабани. Розповів він їм про все, що з ним сталося, – тоді й інші чабани насмілились повести овець у кодри. Спочатку йшли з обережністю, потім збудували собі загони на багатих і красивих лісових галявах і почали там пасти овець. Може, й донині пасуть їх.

Народився я не в ті казкові часи, а пізніше, коли дівчата з Турлуешт носили казки у фартушках. Якось я простягнув тихенько руку і вхопив одну з них. От і розповім її вам.

Жили-були колись чоловік з дружиною. За своє життя вони пережили чимало бід, але найбільше турбувало те, що в них не було дітей, які б підтримали їх у тяжку хвилину. А вони відчували наближення своєї осені. Гірка доля випала бідним. Але одного світлого ранку жінка йшла на вершину гори росяною доріжкою і від цього зачала. Невдовзі народила вона дитину – красивого, здорового хлопчика – і їхньому щастю не було меж.

Минуло кілька днів і стали думати батьки, що треба похрестити дитину і дати їй ім’я. Але всі, кого вони запрошували стати хрещеними дитині, відмовлялися. Це турбувало батьків, не давало спокою.

Якось вночі, коли вже всі спали, бідний батько не міг заснути, охав і тяжко зітхав:

– Ох, ох, мої біди. Тяжкі мої біди. Ніхто їх не чує, ніхто їх не бачить, ніхто їм не вірить.

Тільки він це сказав – бах! – хтось відчинив двері і зайшов до хати:

– Вечір добрий.

– Добрий.

– Чула я, чоловіче, про твою біду: неначе ти не можеш знайти кумів і похрестити дитину. Я прийшла, щоб допомогти тобі у твоєму горі.

– Прошу, але хто ти?

– Смерть.

– А чим же ти можеш допомогти?

– Як чим?

– Адже ти знаєш, що куми приходять не з порожніми руками, вони приносять подарунки для дитини, з побажаннями, щоб вона росла і мужніла.

– Якщо так, візьму його з собою.

– Йди геть з мого дому, я не хочу слухати тебе. Якщо я не знайшов до цього часу кумів, це не означає, що я повинен віддати тобі свого сина.

Почимчикувала смерть геть, а чоловік вийшов у двір (а було це зоряної ночі), всівся на призьбу і знову взявся охати та ахати:

– Ох, ох, мої біди. Тяжкі мої біди. Ніхто їх не чує, ніхто їх не бачить, ніхто їм не вірить.

Почув його причитання Місяць, спустився на землю, зупинився перед будинком нещасного, посвітив двір, став перед чоловіком, вклонився низенько до землі, й сказав:

– Візьми мене, чоловіче, кумом.

– А чим ти зможеш обдарувати нашу дитину?

– Красою і багатством, що на мені.

Подивився чоловік на нього й сказав:

– Твоє багатство ніч з’їдає, а краса – з сонцем зникає.

– Якщо не дружиш ти з добром, залишайся зі злом, – відповів Місяць й одразу піднявся на своє місце в небі.

А чоловік знову почав оплакувати свою долю. До самого сходу сонця все голосив:

– Ох, ох, мої біди. Тяжкі мої біди. Ніхто їх не чує, ніхто їх не бачить, ніхто їм не вірить.

Світало. Сонце повільно випливло з-за горизонту і побачило не росу на листках дерев і траві, на квітах польових, а струмки сліз, які текли з очей бідного чоловіка. І воно покотилось по верхівках дерев до будинку, де була маленька дитина.

– Доброго ранку, чоловіче.