Олексій Надемлінський - Маленька Відьма та Кір

І ось волхви після тривалих роздумів вирішили, що впоратися з цією напастю зможе тільки наша Маринка.

Дякую за увагу.

— І це все? — поцікавилася Коловерша.

— Так, — відказав Кір. І додав невідомо навіщо: — Ось такі membra disjecta інформації — тобто вибрані шматки з лекції.

Домовик раптом розлютився:

— Досить нас латиною своєї катувати! Набридло вже. І не смішно!

— Гаразд, — легко погодився Кір.

Запала глибока мовчанка.

— А мене хтось запитав? — раптом обурилася Марина.

Кіт наївно поцікавився:

— Про латинську мову?

— Ні, про те, чи хочу я рятувати світи. А раптом я не зможу?

— Велике пророцтво волхвів говорить, що тільки юна Морська Відьма може впоратися з цим завданням, тобто ти, — пояснив Кір. — Тут йдеться ось про що: усі маги і чарівники, які залишилися в людському світі, виявилися теж заблокованими, тобто вони не можуть використовувати свою магію.

— А як же ми? — запитав Домовик.

— Нам пощастило, бо ми опинилися під захистом чарівного дерева. Осокорик — він розумний. Зловмисникові вдалося закрити прохід між світами, але у чарівного дерева вистачило сил залишити маленьку щілинку. І ще — взяти нас під свій захист. Він мудро розподілив сили, або… або невідомий злочинець сам зробив це з якоюсь невідомою нам метою…

Кіт обвів усіх суворим поглядом і додав:

— Які ще будуть питання?

— У мене є, — сказала Маринка. — І не одне.

— Давай свої питання, — дозволив Кір. — Тільки по черзі.

— Чому волхви самі не начаклували чи не заглянули поверх часу, хто викрав цю книгу?

— Гадаю, що якби вони могли, то обов’язково це зробили 6, — відказав Кір.

— То що, я повинна зробити все за них?

— Не зовсім так. Щойно книга опиниться у твоїх руках, прохід між світами відкриється. А далі — вже клопіт волхвів.

— А який хоч вона має вигляд?

— Рукописна книга… більше нічого не знаю. Але ти обов’язково впізнаєш її, повір мені.

— Піди туди, не знаю куди, принеси те, не знаю, що, — сказала Маринка. — А скільки на це піде часу?

— Не знаю.

— А що я мамі скажу? Що пішла рятувати світи від духів і не знаю, коли повернуся?

— Цю проблему Домовик легко вирішить. Чи не так? — Кір пильно глянув на Домовика.

Той буркнув:

— А куди я дінуся…

Маринка не стала уточнювати, як саме він збирається «вирішувати цю проблему». Вона вже ладна була пошкодувати, що згодилася на пропозицію Кіра стати його ученицею. Зараз, як і всі її однокласники, вона насолоджувалася б канікулами. Поїхала у село до рідних, засмагала на пляжі, читала цікаві книжки… Жила б собі, як звичайна дівчинка. І не варто було б морочитися над тим, як врятувати… і не один світ, а декілька… Як там бабуня говорила: «Язик мій — ворог мій…» Ет! Ця думка миттєво промайнула в її голові і одразу ж зникла.

Маринка поглянула на годинник. Секундна стрілка не рухалася. Вона хотіла взяти свій мобільний телефон, але кіт зауважив:

— Не варто. Я зупинив час. Зараз він працює проти нас, тому я і зупинив його.

— Але ж… — спробувала заперечити Марина.

— Зараз саме така нагода, — сказав Кір суворим тоном.

— Гаразд, вирішуймо, куди кому бігти, кому за що братися, — похмуро запропонував Домовик.

— З тобою все ясно, — сказав Кір. — Куди ти підеш? Ти ж до-мо-вик! Поза будинком у тебе і магії ніякої немає!

З несподіванки Домовик закліпав очима. Врешті знайшовся:

— Зате вдома користі від мене більше, ніж від тебе, — сказав він і щезнув.

— Він що, образився? — запитала Маринка.

Кіт скривився, наче скуштував кислицю:

— Не звертай уваги. Домовик скоро з’явиться.

— Зі мною теж усе зрозуміло, — втрутилася Коло-верша. — Я йду з Маринкою.

— А ти багато енергії зібрала? — запитав Кір.

— Дорогою доберу.

— Добре, — згодився кіт. Тоді поглянув на Маринку і важко зітхнув: — А я, чесно кажучи, навіть не знаю, що мені робити. З одного боку — можу стати в пригоді, якщо буду поруч із тобою. А з іншого — ходак з мене нікудишній…

— Ага, ти, вовняний-бавовняний, скажи ще, що будеш гирею на ногах висіти, — пролунав скрипучий і буркотливий голос Домовика. Цього разу він матеріалізувався сам, без Марининого виклику, сидів під кухонним столом та завзято чухав свою бороду. Біля нього стояв червоний мішок. Маринка подумала, що мішок Домовика дуже нагадує той, з яким зазвичай зображають Діда Мороза.

— Що ти хочеш цим сказати? — не зрозумів кіт.

— Я тут в засіках у себе понишпорив… Мої засіки, звісно, не такі, як у волхвів, але дещо все ж знайшлося. Я колись в одній хаті господарював, а там підземелля було — люди його катакомбами називали. А в них карлики жили. Ну, я приятелював із ними…