Олексій Надемлінський - Маленька Відьма та Кір

А найдивовижніше те, що цей характерник навіть по смерті продовжував перемагати ворогів! Він заповів козакам після його смерті відрізати його праву руку і брати її з собою в походи. І наші загони здобували перемогу.

Ще більш загадковими є мольфари. Кажуть, їм підвладні сили природи. Відомо, що молоді мольфари іноді розважалися, насилаючи дощ на село. А старі переселяються в карпатські нетрі та печери і живуть відлюдькувато. На що вони здатні — довго розповідати не буду. Зауважу лише, що за своєю сутністю відьми і мольфари дуже схожі. Тільки рівень мольфарів набагато вищий.

Дякую за увагу.

Коловерша погодилася з Кіром:

— Мушу сказати, що сильну відьму можна і до мольфарів зарахувати. Але тут така нечітка межа… я не можу описати її. Проте в Маринці відчуваю неабияку чарівну силу.

— Тільки вона ще здебільшого в ній спить, — втрутився Кір. — І Маринка її ще погано контролює.

— Ха, спить! Ти багато знаєш відьом, які здатні зупинити час?

— Ні, — визнав Кір. — А що?

— А те, що Маринка може це зробити, от! — вигукнула Коловерша і додала ніби між іншим: — А мольфари заввиграшки маніпулюють з часом.

Маринка прислухалася до цієї суперечки, і раптом їй спало на думку, що ці духи нічим не кращі від звичайних дорослих людей. Хіба що одні сперечаються про відьом і мольфарів, а інші — про податки та закони. І в цих дискусіях ще ніхто нікого не переконав. Кожен залишався при своїй думці.

Домовик тим часом намагався вгамувати Кіра та Коловершу.

— Це беззмістовна суперечка, — доводив він. — Час покаже. Мені навіть нецікаво про це слухати.

Проте ті й не думали заспокоюватися. Маринці теж стало нудно, і вона відійшла до вікна. Дівчинка дивилася на ясне небо, сонце, на легенькі хмарки, що безжурно пливли у небесній блакиті. У Маринки був той стан, який дорослі називають «літати у хмарах» — не дарма ж їй зробили такий запис у щоденнику.

Несподівано небо затягнуло сірими хмарами…

…Небо затягнуло хмарами. Марина глянула на нього і зойкнула: із просвіту на неї дивилися величезні очі, а поряд чітко проглядався хрест.

Почувши Маринчин зойк, трійця одразу ж забула про суперечку і дружно кинулася до вікна.

— Я так і знав! — з досадою вигукнув кіт.

— Як кажуть: вилазь, приїхали, — підтримала його Коловерша.

Домовик кліпнув очима.

— Ось такі пироги… — сказав він і заходився чухати потилицю.

І тільки Маринка ще нічого не розуміла. Вона хотіла попросити кота, аби пояснив їй, що мали означати ті очі, але тут за їхніми спинами почулося невиразне шарудіння. Всі озирнулися і побачили Легаса, на якому сидів вершник у білосніжному вбранні.

Цього разу Маринка розглянула вершника як слід. Це був міцний дідуган із довгою білою бородою. Щоправда, вона на тлі його білосніжного вбрання мала вигляд брудно-сірої. «Навіть білий колір буває різним» — подумалося Маринці.

Обличчя старого було суворим, але зовсім не страшним. Блакитні очі з-під густих сивих брів з цікавістю дивилися на дівчинку. Довге сиве волосся вершника було стягнуте жовтою стрічкою.

Побачивши дідугана, кіт нагороїжився і вишкірив дрібні гострі зуби. Домовик та Коловерша позадкували. Маринка ладна була поклястися, що вони злякалися. А от їй самій чомусь було ніскілечки не страшно.

Старий кинув котові довгий шкіряний шнурок і той одразу ж заходився його обнюхувати. Час від часу по спині Кіра пробігав дріж. Якусь хвилю старий спостерігав за котом, потім перевів погляд на Маринку і поманив її пальцем з довгим, як у сучасної модниці, нігтем.

Дівчинка без будь-якого остраху наблизилася до нього. Вершник простягнув руку, і Марина сама не зчулася, як опинилася в сідлі поперед нього.

Вона мимоволі зауважила, що руки у вершника були холодні, як у мармурової статуї. А от тіло Легаса, навпаки, було живим і гарячим.

— Тримайся, — шепнув вершник, і тієї ж миті Легас зробив великий стрибок до вікна. Маринка заплющила очі, чекаючи, що зараз усім тілом вдариться у щось тверде. Але нічого не сталося. Вони промайнули крізь стіну з такою легкістю, наче то була завіса з туману.

«Виявляється, проходити крізь стіни дуже навіть просто», — подумала Маринка. Вершники опинилися посеред двору. Нараз над ними щось гримнуло. Маринка подивилася угору і завважила, що небо заполонили сиві грозові хмари. Здавалося, от-от піде дощ.