Олексій Надемлінський - Маленька Відьма та Кір

— Якби ти знала, як мені остогидли всі ці причмелені Homo novis!

— Гомо що? — запитала Маринка.

— Нова людина. От вискакує така, мов той Пилип із конопель, і галасує на весь світ, що стати великим чаклуном чи магом все одно, що раз плюнути. Ще й розмахує, дурень, книжкою «Як стати чаклуном за 14 днів», що її написав такий же неук. І ніяк він не збагне: те, що не зійшло на тебе з небес, не дістанеш ні в якому супермаркеті… А ця що тут робить? — поцікавився він, вказуючи лапою на Коловершу.

— Прошу не тицяти своєю брудною лапою! — образилася вона. — Коли хочеш знати, то Маринка тепер моя хазяйка.

Кіт закліпав очима.

— Чи не зарано тобі коловершу заводити? — запитав він у дівчинки.

Маринка знизала плечима:

— Так уже вийшло.

Коловерша войовниче взялася руками в боки:

— А чому це моїй хазяйці Марині рано коловершу заводити? Вона вже досить вправна відьма. А я тільки додаватиму їй сили.

— Силу потрібно ще й контролювати. І мені, як вчителю, видніше, що моїй учениці треба, а що ні. — І додав, ні до кого особливо не звертаючись: — Коловерші не in usum delphini…

— Не для дітей і не для школи тобто, — переклав Домовик останню Кірову фразу.

У його очах спалахнули веселі іскорки, і він прошепотів Маринці:

— Схоже, нашому бідоласі не тільки боки, а й голову натовкли — бач, на латину перейшов. Добре, що хоч по-давньокитайському не забалакав… або на хінді… тоді б ми теж почали його товкти — але вже з іншого боку.

Маринка швидко відвернулася, аби Кір не завважив, що їй теж стало весело. Але той був занадто зайнятий суперечкою з Коловершею.

— Я вчитель, і тому краще знаю, що їй треба, а що — ні, — аж шипів він, напосідаючи на Коловершу.

— Я теж не сліпа, — войовниче відбивалася вона. — І хай там як, а на відьмах знаюся.

Кіт зневажливо чмихнув.

— І що ж ти такого в моїй Маринці розгледіла? — запитав він.

— А те, що Маринка не просто відьма, а спадкоємиця волхвів.

Кіт гигикнув:

— Щось ти, матінко моя, зовсім заплуталася…

Нараз він перехопив здивований погляд Маринки і сказав:

— Гаразд, я все поясню.

І кіт знову почав свої промови.

— Колись давно на землі жили могутні маги, звані волхвами. Подейкували, що їхня батьківщина — Стародавній Схід. Хай там як, але вони ще тоді, у давнину, вже були в усіх країнах. Волхви були здатні на таке, про що нинішні чаклуни з відьмами і мріяти не сміють.

Але так уже сталося, що вони зникли з людського світу. Подейкують, що вони спочатку вклонилися Ісусу Христу, піднесли йому дари і вже потім пішли… Чи то визнали його вищість, чи то не хотіли заважати. Є відомості, що волхви подалися відлюдниками в інший світ, де стали пророками й провідниками нової цивілізації.

І все ж свій слід на Землі вони залишили. Принаймні свої знання розподілили між трьома групами учнів: відьмами, козаками-характерниками та мольфарами.

Із відьмами усе здебільшого зрозуміло. Марині я все це вже розповів, а ви і без мене про відьом все знаєте. Так що не буду повторюватися. Менш відомі нам козаки-характерники та мольфари. Козаки… Щось войовниче є навіть у цьому слові. Строго кажучи, «козак» — слово тюркського походження, і в перекладі воно означає «вільна людина, легко озброєний воїн, який опанував особливу науку ведення бою».

Найпоказовішими представниками козацтва є характерники. Насправді це — бойові маги. Вони могли, наприклад, наслати на ворога ману. Тобто ворог замість одного воїна міг побачити ціле військо. До слова, сила козаків-характерників була така потужна, що російський цар Петро І заборонив цим воїнам використовувати свою бойову магію. Підозрюю, що він просто боявся їх. І взагалі люди дуже лякаються незвичайного.

Але якщо козака перевершити у всьому міг лише козак-характерник, то першим серед козаків-характерників став Іван Сірко. Цей отаман здійснив півсотні військових походів і не зазнав жодної поразки. Його як вогню боялися турки і татари. Перед Сірком схиляли голови навіть французькі мушкетери, бо вони були свідками того, як він брав неприступні фортеці — наприклад фортецю Дюнкерк, яку називали «ключем від Ла-Маншу». Про Сірка розповідали неймовірне. Казали, що його не брали ні куля, ні меч. І ще казали, що Сірко міг запросто перекидатися на вовка. А ще його боялися не тільки вороги, але й нечиста сила. Річку Чортомлик назвали так тому, що на ній Сірко порішив найголовнішого з чортів. Той тільки «мликнув» — тобто полетів сторч головою, коли Сірко вистрілив у нього з пістолета.