Олексій Надемлінський - Маленька Відьма та Кір

Коловерша на задніх лапах підійшла до столу і поставила на нього склянку з молоком. У цю мить вона дуже нагадувала кенгуру. Та й розміром, схоже, теж трохи збільшилася.

— Це тобі, Маринко, — сказала вона. — Пий.

Дівчинка з задоволенням припала до склянки. Молоко виявилося неймовірно смачним — солодким і водночас… Марина відчувала, як із кожним ковтком вона набуває чогось нового, це було щось особливе… те, чого вона раніше не відчувала.

— Може бути, що ти, Коловершо, і справді маєш рацію, — зауважив Кір. — А можливо, що й ні.

— А що це було? — запитала Марина, розглядаючи дно вже порожньої склянки.

— Напій дорослих відьом: молоко з росою, — відказала Коловерша.

— Подумаймо все ж таки, як і де шукати книгу, — рішуче втрутився кіт. — Бо, схоже, моя магія скоро не зможе утримувати час.

— Може, тобі допомогти? — запитала Марина.

— Не треба, — відмовився Кір. — Тобі твоя сила ще знадобиться.

Зненацька Маринка відчула всередині якесь невідоме досі відчуття… щось ніби змигнуло перед її очима і зникло.

— Книгу потрібно шукати в нашому районі — в Осокорках, — несподівано для себе самої сказала вона. — А якщо конкретніше, то її викрадач перебуває в селищі елітних котеджів.

— З чого ти це взяла? — Кір був відверто шокований.

— Це ж елементарно, Ватсоне, — усміхнулася Маринка. — Подумай сам: усі проходи в інші світи заблоковані, так?

— Ну… припустимо, що це так.

— І тільки в нашому чарівному дереві залишилася шпаринка. Мені здається, що це викрадач залишив її для себе. Щоб у разі потреби перебратися в інші світи.

— Але він може трансгресувати до Осокорків з будь-якої точки планети, — заперечив Кір.

— Так. Але що, коли книга потрапила до рук звичайній людині, яка про чари і магію знає лише з казок, фентезійних книг та фільмів?

— Ну, це вже занадто, — засумнівався Кір.

— Занадто? Тоді скажи, чому наймогутніші волхви не могли виявити викрадача? Та тому, що вони шукали мага або чарівника. А шукати треба було звичайнісіньку людину!

— Це неймовірно, а тому схоже на правду, — зауважив Домовик.

Ці слова ніби додали Маринці нових сил. Вона продовжувала:

— А якщо це людина, то вона, найімовірніше, мешкає десь поруч.

— У цьому щось є, — тепер вже згодився і кіт. Але одразу знову засумнівався: — А чому ти гадаєш, що шукати її треба саме в селищі елітних котеджів? — поцікавився він.

— Ти що, «Графа Монте Крісто» не читав? — здивувалася Маринка. І зразу зрозуміла, що сказала дурницю. Вона уявила собі Кіра, який лежить на тахті і, закинувши лапу за лапу, гортає книжку… Цікаво, як би вона сама відреагувала на таке видовище ще кілька місяців тому? Маринка не втрималася і пирхнула. Кіт підозріло поглянув на неї і сказав:

— А хто цей граф? З графів я знав тільки одного — графа Дракулу.

— Дамо графові спокій, — відказала Маринка. — Просто я думаю, що коли людина раптом стає володарем джина, то вона насамперед наказує йому побудувати для себе розкішний маєток — саме маєток, а не проситиме якусь там квартиру у багатоповерхівці.

— Треба визнати, що логіка в міркуваннях Маринки є, — задумливо сказав Домовик.

— Так, дуже схоже на правду, — нарешті остаточно погодився і Кір.

— Я ж вам казала, — багатозначно промовила Коло-верша. Але ніхто не став уточнювати, що саме, коли й кому вона казала.

— Отже, залишилося вирішити останню проблему: як шукати книгу? — зробив висновок кіт. — Але, гадаю, що ми не станемо гамселити в усі двері і питати: «Вибачте, це не ви поцупили „Книгу Мертвих“? Поверніть, будь ласка!» Чи не так?

Тут уже Домовик проявив мудрість:

— А чого даремно мізкувати? Треба йти та шукати. Гадаю, артефакт такого рівня сам себе видасть. У вас своїх артефактів теж більше ніж треба. От і ловіть на них ту книгу, як щуку на черв’ячка.

— Тоді пішли. Чого тягнути кота за хвіст? — вирішила Маринка і підвелася.

— Не треба мене тягнути, — озвався Кір. — А надто за хвіст. Я й без цього можу трансформуватися.

Хлопчика назвали Святослав. Його батько вважав, що коли вже у нього занадто просте ім’я, то нехай хоча б у сина буде красивіше. Так, батькові не подобалося його власне ім’я — Іван. Він був переконаний, що якби у нього — шанованого банкіра — було якесь інше, більш пристойне ім’я, то велося б йому краще.

Бо до «Івана» відразу клеїлося щось із казок: наприклад, Іванко-дурник. Навіть якщо його називати ласкаво — Івасик, — усе одно виходило щось не те. Втім, на бізнес батькові було гріх скаржитися.