Олексій Надемлінський - Маленька Відьма та Кір

Але і синові своє ім’я теж не подобалося. Святослав — занадто довге, і віє від нього якоюсь старовиною. Удома називали його коротко — Слава. А однокласники — Славко.

Якщо говорити відверто, то з дитинства у Славка було все, чого він лише забажає. Простіше перерахувати те, чого у нього не було. Свого батька хлопчик бачив дуже рідко — той постійно був зайнятий своїм бізнесом. Навіть у вихідні.

Мати теж була вічно заклопотана: персональний водій відвозив її то до фітнес-клубу, то до елітних крамниць, то на презентації нового одягу. До речі, у батьків була за містом стайня. Вони намагалися долучити сина до занять великим спортом, але той з дитинства відчував глибоку відразу до надмірних фізичних вправ. Коней він тихо ненавидів уже тільки тому, що їх любили його батьки… Тож, виходить, Славко спілкувався з татом і мамою дуже рідко. До певного віку його вихованням займалася няня, але нещодавно вона звільнилася, бо батько вирішив, що син уже дорослий і йому потрібна не няня, а досвідчений тренер, який би допоміг Славкові досягти визначних успіхів у спорті.

— Яким видом спорту ти хотів би зайнятися? — якось запитав батько, демонстративно помахуючи тенісною ракеткою.

Славко подивився на неї і мало не завив з досади: чому він повинен займатися тим, що йому нецікаво?

Друзів у Славка не було. Однокласники із престижної приватної гімназії, де він навчався, так і залишилися просто однокласниками. Втім, багато хто хотів з ним товаришувати, але Славко підсвідомо відчував, що їх більше цікавить не він, а його родичі. Передусім фінансові можливості батька. І тому Святослав намагався тримати однокласників на відстані. Записки однокласниць на кшталт: «Славо, давай дружити» чи «Ти мені дуже-дуже подобаєшся» — його не стільки хвилювали, скільки насторожували.

Після занять, повертаючись додому автомобілем, який вів найнятий водій (він же й охоронець), Славко у вікно часто бачив один і той же спортивний майданчик. На ньому хлопчаки завзято ганяли футбольний м’яч. Славко дивився і ловив себе на думці, що, якби його запросили у команду, він без вагань став би у ворота. Але… але… Цих «але» було дуже багато. По-перше, батько не дозволить: він прямо-таки схиблений на безпеці сина і навряд чи дозволив би, щоб Славка штовхали чи підставляли йому підніжку. По-друге, крім тенісу, крокету і верхової їзди батько ніякого іншого виду спорту не визнавав. А по-третє… по-третє, навряд чи хлопчаки приймуть такого татового синочка до своєї компанії. «Ні, краще просто проїхати повз них», — зітхав Славко.

Єдине захоплення, яке хлопцеві було до душі і проти чого не протестував батько, — це комп’ютер. Бодай тому, що на комп’ютері можна було грати. Славко обожнював ігри, які називали стратегічними. Дуже класно було почуватися могутнім царем, за одним повелінням якого сотні людей кидаються в атаку чи починають будувати місто в неприступних джунглях.

А ще в комп’ютері була така штука, як Інтернет, з допомогою якого можна було скільки завгодно спілкуватися з людьми. І до того ж нікого не хвилювало, хто твій батько чи скільки тобі років. Та й ім’я собі можна придумувати яке завгодно, а не називатися тим, яке тобі дали батьки. Славко з подивом збагнув, що навчання у гімназії все ж дало йому дещо корисне: знання англійської мови суттєво розширювало його можливості у спілкуванні в Інтернеті.

Зрештою, батькові увірвався терпець. Одного разу він покликав сина до свого кабінету і запитав:

— Якщо ти пам’ятаєш синку, ми з тобою говорили про те, що кожна людина має займатися бодай одним видом спорту. Скажімо, тенісом. Або верховою їздою. Говорили?

— Так, тату.

— То яке ти собі вибрав заняття?

Звісно, батько мав на увазі заняття якимось видом спорту. Але не зовсім правильно сформулював своє питання: мабуть, дозволив собі трохи розслабитися вдома. І Славко миттю скористався цією помилкою батька — позначилися навички спілкування в чатах.

— Я хочу зайнятися… колекціонуванням, — твердо сказав Слава.

— А спортом хіба зайнятися не хочеш? — здивовано запитав батько.

— Я хочу зайнятися колекціонуванням, — вперто повторив Слава.

— Але поглянь, скільки є цікавих видів спорту, — почав умовляти його батько.

— Ні, я хочу колекціонувати! — Славко говорив різко, і останнє слово майже вигукнув.

Він чекав, що батько вибухне. Але він лише кліпнув очима і відказав: