Олексій Надемлінський - Маленька Відьма та Кір

— Теж ні.

— А що мені робити: мама просила їй зателефонувати, а у мене мобільник сів?

— Господи, Маринко, зателефонуй їй з міського телефону — ти ж доросла дівчинка, могла б і сама здогадатися. А її номер телефону я зараз тобі скажу. Записуй, — порадила офіс-менеджер Іра.

— Дякую, тьотю Іро, — ввічливо відказала Марина і поклала слухавку. Потім сіла і заплакала. Не полегшено, а від злості.

Як же вона їх всіх ненавиділа: і цю дурну тітку Іру, яку, окрім сіамських котиків, ніщо не цікавило, і той дзвінок, через який мама трохи не загинула, і Кіра, який навіть хвостом не ворухнув, аби врятувати маму.

— Ви всі… — схлипувала вона. — Всі… всі…

Маринка навіть не помітила, як Кір зістрибнув з підвіконня і усівся перед нею, огорнувши себе хвостом.

— Все, — сказав він. — Досить. Ти молодець — побачила і зупинила. Тобто у тебе дуже мало знань, але ти зуміла це зробити… Я б нізащо не здогадався зайняти телефонну лінію порожньою балаканиною. Я б…

Марина чужим голосом запитала:

— Що — «я б»?

Кіт навіть не образився:

— Я б на твоєму місці спік великий пиріг… бажано з рибою… завтра почнемо вчитися нового…

— Чого?

— Це завтра. А сьогодні хочу пирога з рибою…

— А я хочу спати, — чесно зізналася Марина, яка раптом відчула смертельну втому: ноги зробилися ватяними, руки налилися свинцем… і взагалі хотілося просто спати…

— А я хочу пирога з рибою…

Кіт легенько вдарив хвостом у підлогу. Тієї ж миті Маринку огорнула тепла хвиля бадьорості. Та замість того, аби подякувати Кірові, дівчинка раптом розлютилася на нього:

— Варто на ЦЕ витрачати свої дорогоцінні махання хвостом? Міг би відразу і пиріг наклацати!

Кіт незворушно відповів:

— Варто, бо я подивився на добу перед собою… Зробиш пиріг, еге? Ну, дуже вже хочеться. Начарований пиріг — це одне, а зроблений своїми руками — зовсім інше.

— Гаразд, — відказала Маринка. — Буде тобі пиріг. Піду рибу купувати…

Коли за нею зачинилися двері, кіт докірливо промуркотів:

— Дурненька ти, дурненька! Невже й справді гадаєш, що я дозволив би просто так загинути твоїй мамі? У мене ще вагон часу був. Але ти молодець — елегантне рішення знайшла. І без всякого тобі чаклунства… Так що перший свій іспит ти склала на «відмінно».

Маринка повільно простувала до супермаркету.

З Кіром можна було і посперечатися, але навіщо? До того ж пирога з рибою їй і самій захотілося.

Мати давно замовила в банку «дитячу» пластикову карту, з якої донька могла витрачати щодня певну суму грошей. І як Маринка не намагалася викроїти з того ще й на шоколадку, але більше, аніж на маленьку пачку печива, у неї ніяк не виходило. Зрештою вона залишила думку про шоколадку — нехай буде печиво…

На ходу розриваючи пакетик, Маринка вийшла з магазину. І остовпіла. Перед нею стояв ТОЙ білий «кінь»… хоча конем він, звичайно ж, не був… Його можна було швидше назвати єдинорогом чи пегасом. А білизна його тіла сліпила очі, наче сонячний промінь. Маринка, не замислюючись, простягнула білосніжній істоті своє печиво. «Кінь» обережно взяв його м’якими теплими губами. Потім вдячно дихнув в обличчя дівчинки свіжим молочним подихом, від чого у Маринки на мить запаморочилося у голові, а ноги зробилися легкими-легкими. Вона ледь стрималася, аби не відштовхнутися від землі й не злетіти в повітря.

Збоку перехожі бачили просту картинку — дівчинка годує бездомного пса. Що в цьому такого? Нещасний собака і добра дівчинка… Маринка залишилася стояти на ногах, але… як би це пояснити? Як пояснити те, чого взагалі неможливо описати словами?

— Нехай удача не зрадить тебе! — почула Маринка за своєю спиною. Але обернутися вона не наважилася.

«Кінь» торкнувся губами її вуха і… зник… розтанув, як пара під вітром… Той приплив бадьорості, що дав їй Кір, був нічим проти того, що отримала Маринка від цієї білосніжної істоти…

…А збоку перехожі бачили звичну картинку — дівчинка просто нагодувала бездомного пса. Що в цьому такого? Сказати, що Маринка повернулася додому наче на крилах — значить не сказати нічого.

Вона відразу ж узялася готувати пиріг.

— Щось трапилося? — запитав стурбовано Кір.

— Трапилося, — відказала Маринка. — Але це стосується тільки мене.

Кіт навіть не образився. Він почухав задньою лапою за вухом і сказав:

— Гадаєш, мені пиріг із рибою важливіший, ніж питання про добро і зло?