Сергій Батурин - Операція «Вишиванка»

У білій сорочці, в чорному піджаку і бордовій краватці, перший секретар тамтешнього райкому комсомолу Станіслав Іванович Куцекінь відразу зрозумів, хто у німців головний, відняв рушник з пишною білою хлібиною, увінчаною сільницею, у змученого годинним стоянням з величезним буханцем у руках активіста і під рев оркестру, що виконував чомусь «Амурські хвилі», кинувся до Хайке. Вона вже знала, що слід робити: відламала окраєць, занурила краєчок в сіль, спробувала, прийняла дар разом з рушником, тут же віддала його помічнику, вивільненими руками міцно обняла симпатичного господаря і, смачно триразово розцілувавши, голосно сказала: «Гутен таг, лібер геноссе!», а потім повторила російською:» Здравствуй, дорогой товарищ!» Тут оркестр закінчив музичну фразу і замовк. Приголомшений лібер геноссе, очманілий від поцілунків і ароматів закордонних парфумів, раптом виявив, що всі заздалегідь приготовані привітальні фрази німецькою мовою з голови випарувалися, тому він просто сказав «Ласкаво просимо!» і всупереч сценарію дав відмашку диригенту. Той не розгубився – духова мідь гаркнула туш.

На весь офіціоз: на мітинг з гімнами, на екскурсії в тамтешній краєзнавчий музей і технікум – вистачило двох з половиною годин, а потім німецька делегація і місцеві активісти вирушили на берег мальовничої річки Тетерів, де з ранку диміли польові кухні, були поставлені столи, а хазяйновиті комсомолки їх накривали, не відчуваючи нестачі в продуктах, виділених головами передових колгоспів у вигляді шефської допомоги райкому для проведення міжнародного заходу. Зі спиртним було вирішено просто: закупили по двадцять пляшок горілки і сухого вина, а як стратегічний запас – людей-то сила-силенна: німців чоловік сорок та наших десятків зо два – був зарезервований сорокалітровий бідон самогонки найкращої очистки й підвищеної міцності.

Само собою вийшло, що Хайке і Станіслав – керівники – опинилися за столом поруч.

– Горілка? – випивши першу чарку за проголошену тостом інтернаціональну дружбу, розчаровано запитала Хайке, що непогано говорила по-нашому. «Не догодив», – зрозумів Станіслав і запропонував:

– Може, вина?

– Можна й вина, – байдуже погодилася дама.

– А чого б ви хотіли? – проявив галантність кавалер.

– Мій дід бував у цих краях. Ну, ви розумієте, коли, – додала вона. Уточнювати не стала, все і так зрозуміли: під час війни, але вона хотіла сказати не про це. – Так він досі вважає, що немає напою, кращого за тутешній самогон.

– Це ми миттю, – запевнив Станіслав. – Ти чув, чого гостя хоче, – підморгнув він завідувачу організаційного відділу, котрий сидів по леву руку. А той, здавалося, тільки й чекав команди: раз-два, і на столах з'явився новий вид оковитої.

Гостя напій схвалила, з кожним тостом випивала по цілій чарці, щоразу до дна не сачкуючи, але ніяких зовнішніх ознак впливу на неї самогону не спостерігалося, хіба що вона трохи зарум'яніла. Станіслав Іванович спочатку спробував не відставати, щосили показуючи, що радянський комсомолець ні в чому не поступається німецькій комсомолці, але незабаром збагнув, що, попри всю його звичність до місцевого продукту, він Хайке не рівня і зрозумів, що змагатися з нею йому не під силу і потрібно тепер вживати помірно. При цьому він не врахував ані кількості вже їм випитого, ані безсонної ночі, обтяженої нервуванням від останніх приготувань – по-хорошому йому слід було просто зупинитися.

Як виявилося, домашня горілочка на товариша секретаря окружкому FDJ таки діяла: вона стала все частіше притискатися до Станіслава стегном, а то й бюстом, а він, сп'янівши, послабив за собою контроль і млів від уваги вродливої іноземки. А тут ще й тости пішли такі – спробуй не випити за керівника КПРС товариша Андропова, за вірного ленінця товариша Хонеккера…

Потім заспівали про юного барабанщика і секретар райкому себе на якийсь час втратив. Скільки він тоді пробув в астралі і що в цей час робило його тіло, він так ніколи і не згадав, але виявив себе в кущах метрів за сто від місця основної дислокації. Його піджак лежав на траві, на ньому – товариш Хайке без трусів і з задертою до пупа спідницею, а зверху – він сам, з приспущеними штанами, несамовито пропагував на практиці німецькій комсомолці принципи інтернаціональної дружби…

Коли вони повернулися, веселощі йшли своїм малокерованим рядом, і їхньої відсутності, здавалося, не помітили. Ніхто нічого не сказав і наступного дня, і через два дні. І товариш Куцекінь вирішив, що пронесло. Але варто було відгриміти фестивалю, а поїзду з німецькою делегацією помчати на Захід – не минуло й тижня, як його викликав до райкому партії перший секретар і запропонував тихенько піти за власним бажанням. «Але я…» – спробував щось сказати Стас.