Сергій Батурин - Операція «Вишиванка»

Комсомольський вожак задоволено потирав руки, вже уявляючи себе господарем в райкомівському кабінеті, але тут його несподівано запросив начальник «першого відділу». Такі підрозділи тоді були на кожному більш-менш великому виробництві. Вважалося, що вони забезпечують режим секретності: країна-то майже вся працювала на оборону, але насправді функції були значно ширшими – представництва Комітету держбезпеки в оборонному секторі промисловості, ніяк не менше. Дуже часто такі підрозділи очолювали нестарі комітетські відставники, переведені до активного резерву.

Ясна річ, від явки у випадку таких запрошень відкрутитися було неможливо, хоча ходити туди, як запрошеним, так і незваним, пристрасного бажання простий народ не відчував. Але комсоргові куди було діватися?

Розташовувалася ця служба в заводоуправлінні, в кабінеті за оббитими чорним дерматином дверима, прикрашеними стандартною – золотистий шрифт на червоному склі – табличкою: «Начальник відділу режиму». Всі інші внутрішні двері в будівлі, навіть двері до приймальні генерального директора, були обклеєні лакованим дерев'яним шпоном, і ця відмінність відразу ж впадала у вічі. А ось внутрішнім оздобленням кабінет не відрізнялося від побратимів: пристойних розмірів двотумбовий стіл начальника відділу, до нього ніжкою букви «Т» приставлено іншого – без тумб, але довшого; біля нього – стільців з десяток. Дві шафи конторські – нічого особливого, такі ж і в комітеті комсомолу, хіба що в цих – скло матове. А на стінці за спиною в господаря кабінету – портрет, та не Михайла Сергійовича із замальованою родимою ляпкою, а мужчини серйозного – голови КДБ СРСР Віктора Михайловича Чебрецова. Дивиться з рамки головний чекіст пронизливим поглядом – моторошно стає, немов портрет може бачити людину наскрізь.

На столі – за новою модою – запустіння: набір писального приладдя, перекидний календар та бронзовий бюстик Дзержинського. І все: ані паперів, ані документів. На тумбочці біля столу – два телефони: міський і внутрішній.

Секретар увійшов і побачив: той, до кого викликали, сидить, книжечку гортає, хто в курсі – відразу пізнає: довідник заводської АТС. Господар кабінету привітався кивком, жестом вказав на стілець: сідай, мовляв.

Неприємно здивований (раніше вони віталися за руку), ватажок молоді сів і почав терпляче чекати.

– А скажи-но мені, Степане Миколайовичу… – начальник першого відділу, дебелий чоловік із залисинами, в окулярах із золотистою оправою почав фразу і раптом замовк, свердлячи головного комсомольця підприємства безпристрасним поглядом сірих холодних очей. Тому було явно незатишно: він совався на казенному стільці і гарячково міркував, що ж від нього знадобилося цьому неприємному проникливому типу. Невже щось пронюхав? Або, ще гірше, донесли…

Але що, що ж він може знати? Що виписали матеріальну допомогу на хлопця з п'ятого цеху, а гроші пустили на «поляну» після звітно-перевиборної конференції? Ну то й що, там же парторг був, випивав з усіма, тости про трудову зміну говорив… Та й хлопця не образили, через бюро молодіжного туризму «Супутник» пільгову путівочку по Золотому кільцю організували – вік би сам діставав, а все одно не спромігся б. Ні, не те…

Фотоапарат по блату секретарю міськкому комсомолу допоміг придбати – так там все законно: за заявою, за гроші і через касу. А на заяві, знаєте, генеральний власноруч резолюцію накреслив: «Відпустити», – а він, вибачте, член ЦК Компартії України. Знову не те.

Невже про Янку хтось стукнув? Там начебто всі свої були, перевірені… Таке буцімто не за його чекістським профілем, але якщо пришиє аморалку – не відмиєшся…

Аморалка – така капосна штука: бавляться майже всі, але попадаються одиниці, але якщо хто вляпався, тих лупцюють нещадно. Пару років тому на радянсько-німецькому молодіжному фестивалі випадок був. Німців тоді приїхало – видимо-невидимо, делегації – з усіх п'ятнадцяти округів НДР. Шістнадцята – з Берліна. Програма – більш насичених не буває: концерти, екскурсії, поїздки в трудові колективи та вечори відпочинку. Масовки нагнали видимо-невидимо: студентів, службовців, навіть роботяг якихось. Скандують: «Комсомол, ех, дайот!», – а в президіях чується, як в сценаріях прописано: «Комсомол – FDJ!» Самі ефдейотівці – всі в ошатних синіх сорочках – чи то юнгштурмовки, чи то батники з погончиками. Один день був відведений для виїздів у райцентри Київської області. «Ікарус» з делегацією, здається, з Котбуса, хоча, можливо, й з Карл-Маркс-Штадта вирулив зі столиці і погнав по шосе на північ, а вже через годину п'ятнадцять заїхав на центральну площу старого містечка, де з короваєм, духовим оркестром і зігнаною з обох шкіл і єдиного технікуму масовкою нетерпляче очікувало місцеве комсомольське начальство. Керівник німецької делегації, секретар окружкому вільної німецької молоді політішеляйтер Хайке Кромберг, огрядна світловолоса молода жінка з блакитними очима й рішучими манерами, не звертаючи уваги на супроводжуючого від ЦК ВЛКСМ, який весь фестиваль їздив з групою і проявив себе сором'язливим інертним телепнем, з дверей автобуса оцінила ситуацію и дала команду групі виходити й крокувати за нею в напрямку короваю.