Сергій Батурин - Операція «Вишиванка»

Крім начальника та головного партійця боятися було начебто нікого.

– А те, – сказав Струков, закрив на два оберти ключа замок в дверях кабінету, дістав із сейфа пляшку з-під напою «Буратіно» з першокласною ханкою, котру реквізували перед новорічними святами у місцевої самогонщиці. Вони випили одним махом по сто п'ятдесят і взялися за трапезу; потім, під бутерброди, прийняли ще по сотці, відразу прибрали порожню пляшку від гріха подалі в портфель (аж ніяк не забудеш винести з відділу), тут же налили у склянки міцного чаю, щоб не можна було винюхати, що з них пили тільки-но. Друзі й раніше ніколи не вживали спиртного в робочий час, але з початком горбачовського правління моментально звикли шифруватися й у неробочий і навіть не відчували жодного душевного дискомфорту від чималого, загалом-то, приниження.

Ані Струков, ані Сухинін не знали, що в сусідньому районі, що теж притулився до Московської кільцевої дорозі, їхні колеги вже півроку безуспішно б'ються над нерозкритим злочином, і в них справа про звіряче вбивство перукаря Ложкіна з «висяка» теж неухильно перетворюється на «глухар».

А маніяк, що намислив себе Катом, у цей час задоволено вивчав замітку в місцевій газеті: «Розшукується хлопчик. 2 січня 198… року в 14 годин 45 хвилин пішов на лижну прогулянку по просіці, що веде від міста Митищі до Кільцевої автодороги в напрямку мікрорайону Гольяново Москви, 16-річний Віталій…»

«Мікрорайону Москви Гольяново», – зі зловтіхою подумки поправив газетярів він. Потім подумав: «Ага, значить, хлопчиська звали Віталієм…»

Ще він зрозумів, що Віталія вже зшукалися, але не знав, що його вже знайшли і взялися за пошуки вбивці.

З тих пір на щиті, який тримала намальована в його щоденнику смерть, додалися нові гробики, і чимало, а його не те що не зловили, навіть на слід не вийшли. Цей факт неабияк зміцнював його впевненість у власній винятковості.

Гігант докурив сигарету, кинув недопалок у бік урни, не влучив і розчаровано хмикнувши, потягнувся, аж суглоби хруснули, і ліниво почвалав додому – спати. Він відчував: ще не сьогодні, але от-от, завтра-післязавтра це знову накотить, і тоді він знову вийде на полювання, щоб здійснити страту.

Володю завжди любили друзі та знайомі. Спочатку у Вінниці, потім в Черкасах і, нарешті, Києві – скрізь, куди закидала його доля дитини служилої людини. В школі, в інституті, і потім – на заводі. Київські однокласниці навіть називали загальним улюбленцем.

Та й то – зросту в ньому було два метри, статура спортивна: довгоногий і широкоплечий. Шевелюра темна, густа, доглянута. І одягався, як кажуть, наче на весілля: батько – полковник КДБ, до спецрозподільників доступ мав і до спецательє. На гітарі Вовчик грав якщо не краще за всіх, то, у всякому разі, дуже пристойно. І грошенята у нього, хлопця з вельми забезпеченої сім'ї, водилися, а жадібним він зроду не був. Ясна річ, за таких даних від дівчат відбою у нього не було. Не сказати, що вже зовсім ніколи він облизня не піймав і осічок у залицянні до панночок у нього не траплялося, але це були прикрі поодинокі випадки, до того ж – в малозначних фліртах. Єдине справжнє фіаско на любовному фронті він зазнав з однокласницею Міленою Сторожук, на яку Володимир «запав» у перший же день навчання в київській школі. Мілка вважалася першою красунею не тільки в 9-Б класі й у всій школі; ба й в мікрорайоні, – або, як досі кажуть у Києві, – на районі, маючи на увазі саме мікрорайон, – від Кловського узвозу до бульвару Лесі Українки небагато знайшлося б красунь, здатних змагатися з нею у вроді. Високі, стрункі, гарні – Володимир з Міленою були б дуже яскравою, помітною парою. У шкільні та в інститутські роки вони зробили кілька спроб зав'язати серйозні стосунки, та жодного разу не вийшло: чи то зірки несприятливо розташовувалися на небі, чи то зовсім не судилося.

Тяжко переживши крах юнацьких надій, Володя так-сяк зализав рани й зажив нормальним життям: навчався в інституті, ходив в закриту секцію рукопашного бою разом з батьківськими підлеглими, грав на гітарі в ансамблі, зустрічався з дівчатами, пускаючи їх до свого ліжка, але не в душу.

Женитися змусив його батько. Ніякого кохання в них із Томою не було. Тільки взаємний сексуальний потяг. Вовка та його однокурсниця після інститутських занять попросту трахалися, регулярно та залюбки, і виходило в них це понад усяку хвалу. Одного разу невчасно повернулася з роботи матір і застукала парочку за цим заняттям. Увечері прийшов зі служби татко, був негайно повідомлений дружиною про трапунок, і батьки завели на два голоси: так ти негідник, та як ти посмів, та це розпуста, та ти збезчестив дівчину… «Звідки їм знати: я «збезчестив» чи до мене вже так було?» – крутилося в голові у Володі. Говорили вони все це тому, що дійсно так вважали, або ж через те, що так, за їхніми поняттями, слід було говорити в цій ситуації, залишилося нерозкритою таємницею до цих пір. Хай там як, але він стояв перед ними, як школяр, що розбив м'ячем скло в кабінеті завуча, а вони вичитували – мамо, не горюй! – ніби як на партзборах!