Сергій Батурин - Операція «Вишиванка»

Тітка заволала:

– Візьми! – і жбурнула в нього сумкою. На якусь мить він сторопів і, здивовано дивлячись на неї, міркував, що робити, а вона з криками кинулася, розмахуючи руками, на проїжджу частину, де неслися, не зменшуючи газ, автомобілі.

Тут він зрозумів: якщо її не збили відразу, коли вона несподівано вискочила на дорогу, то тепер, скоріше за все, вже помітили і не зіб'ють, а вона от-от приверне чиюсь увагу, хтось зупиниться, а поранена жінка вкаже на нього…

Такий розклад його не влаштовував, і він кинувся геть від бетонної коробки зупинки – туди, в рятівну гущавину лісу.

Бітцево, Подольськ і зупинка автобуса на МКАД, неподалік від яких були вчинені звірячі вбивства, належали до різних адміністративних районів, і тому за їх розкриття взялися різні відділи міліції.

… Капітан Струков, якому було доручено розслідування злочинів у районі зупинки «11-й кілометр» на Московській кільцевій автомобільній дорозі, підняв очі на старшого лейтенанта Сухиніна, котрий увійшов до кабінету з авоською, зітхнувши, закрив теку зі справою, яка мала явну перспективу перетворитися на «висяк», і поклав до шухляди. Інші папки переклав на тумбочку. Потім підвівся, підійшов до вікна й ввімкнув електрочайник, що стояв на підвіконні загодя наповнений водою, в розетку.

Сухинін застелив звільнений колегою стіл газетою «Московський комсомолець», віднедавна неймовірно модною, швиденько пошматував товстими – в палець – скибками докторську ковбасу, нарізав батон шматками такої ж товщини, розпакував два плавлених сирка, глянув і подумав: «Ех, ще б пару солоних огірочків та мінералочки, і був би чудовий ескорт для пляшечки 0,7 доброї горілки!» Але про це залишалося тільки мріяти: з приходом до влади плямоголового генсека сорокаградусна потрапила в опалу, а бездумна боротьба з її вживанням зламала не один десяток тисяч доль, не привівши при цьому до перемоги ані над пияцтвом, ані над алкоголізмом.

Струков тим часом заварив краснодарський чай у літровому емальованому кухлі й мовчки курив біля вікна, важко дивлячись на вулицю й пускаючи дим у кватирку.

– Миколо, чого це ти розквасився? – вловив настрій колеги старлей.

– Ну і виродок завівся у нас в районі, – похитав головою капітан. – Ти не уявляєш.

– Той маніяк, чи що? – вточнив Сухинін.

– Він, покруч ху…в, – з ненавистю крізь зуби процідив Струков. – Ти не уявляєш, який це монстр. Хлопчину задушив, згвалтував, після цього встромив небіжчикові в задній прохід лижну палицю, а на місці злочину навалив гору лайна, що твій ведмідь: мовляв, насрати мені на вас. Лижі з собою упер: одну за п'ятсот метрів викинув, іншу – за вісімсот… Якого дідька, питається? Але найстрашніше, що знайшов пацана в лісі рідний батько.

– Та ти що? – обімлів бувалий у бувальцях старший лейтенант. – Не приведи Господи…

– Отож. За день мужик став сивим, як сніг…

– І що, жодних зачіпок?

– Ну, судячи зі слідів, маніяк повинен бути дуже високим на зріст: десь метри зо два, і міцної статури, вага ніяк не менше ста десяти кілограмів.

– Уже щось, – без особливого ентузіазму сказав Сухинін. – А ще ж і зразки сперми є…

– Найпоширенішої групи крові, – махнув рукою капітан. – Ще якийсь мудак бабцю на зупинці там же, на одинадцятому кілометрі, порізав…

– Може, той же само, – невпевнено припустив старший лейтенант.

– Ні, Іване, навряд чи той, – заперечив Струков. – Пам'ятаєш, що у вищій школі міліції підполковник Погосян на лекції розповідав? «Маніяки практично ніколи не міняють своїх пристрастей». А тут – підліток і стара… Якщо він педофіл, за яким бісом йому на неї нападати? І ще: занадто на грабіж схоже. Стара казала, він кричав: «Сумку давай!»

– Вона його бачила? Прикмети запам'ятала?

– Запам'ятала, аякже… Каже: «Пика страшна, очиська злющі, голос противний, сам здоровенний». Фоторобот скласти не може. Так, цей же, гопник – хрін з ним, а от маніяк мене турбує: відчуваю, накоїть він…

– Знаєш, Миколо, нумо їсти, чи що, бо вже й чай охолоне… – запропонував Іван. – Я зранку не їв, весь день без обіду, а у пристойних людей вже вечеря починається…

– Слухай, а шеф на місці? – несподівано запитав Микола.

– Ні, якраз поїхав, як я з ковбасою до відділу заходив, – не зрозумів ходу думок товариша Сухинін.

– А Гадов?

Гадовим весь особовий склад райвідділу поголовно позаочі називав парторга, гаркавого майора Радова, за винятково паскудну вдачу й патологічну тягу до доносів.

– Він же у відпустці, – заспокоїв товариша Іван. – А що?