Сергій Батурин - Операція «Вишиванка»

Матір остання репліка Володі збентежила, а батько вирішив: «У правильному руслі мислить», – і запитав у дружини прізвище Томи. Щодо сьогоднішньої ситуації у полковника було одна, переконаннями зцементована думка: якщо ти примудрився бути членом сім'ї високопоставленого співробітника КДБ – зроби таку ласку, поводься відповідно; висловлюйся певним чином й вчинки роби належні.

… Весільним подарунком від батьків стала затишна однокімнатна квартирка в новому будинку, і не в мікрорайоні казна де в застумі, а на старій обжитій площі не надто далеко від центру.

Пристрасний секс, що об'єднував пару, в умовах легальності став потроху втрачати свою гостроту та привабливість, палкість – вистигати, а нічого іншого для об'єднання в справжню сім'ю – ані почуттів, ані спільних інтересів – у молодят не виявилося.

За півроку вони з Томою тихо й мирно розійшлися: дітьми не обзавелися, а на житлоплощу колишня дружина не претендувала.

Результатом невдалого шлюбу стала віддалена від батьків холостяцька територія в будинку, де в сусідах не було вищих партійних функціонерів та офіцерів КДБ і де всім було абсолютно фіолетово, кого приведе до себе після роботи інженер, що тільки-но закінчив інститут.

Отримати після технічного ВНЗ розподіл на великий оборонний завод взагалі-то вважалося неймовірною удачею. Тут до стандартних інженерських ста тридцяти плюсувалася премія за виконання плану, який на таких підприємствах виконувався завжди, а ще – прогресивка та купа різних доплат з надбавкою за вислугу включно. Уже по першому року виходило не так, як в якомусь НДІ, – сто тридцять на місяць «брудними», – а двісті сорок повновагих карбованців на руки.

До того ж такі організації мали гуртожитки, будували будинки для своїх співробітників і мали по декілька баз відпочинку десь у передмісті: на Дніпрі, Десні або Козинці, – а нерідко ще одну-дві на морі.

Перспектива пройти всі щаблі рішення житлового питання (общага – гостинка – квартира) років за п'ятнадцять на оборонному підприємстві видавалася дуже реальною. Знову ж таки, всі пристойні «ящики» мали свої спортклуби: тренуйся в прекрасних умовах хоч до пенсії, ніхто тобі слова не скаже.

Єдиною незручністю в сенсі кар'єрних перспектив була величезна чисельність працівників: спробуй, вибийся! Таких, як ти, інженерів навколо, – грамотних, здібних, честолюбних, – греблю гати. Можна все життя мати добру славу й високі показники, та так з рядових і не вирватися, піти на пенсію з посади, на яку й прийшов колись – якогось провідного інженера, наприклад. Таке Володю, честолюбного й звиклого до спортивних перемог, зовсім не влаштовувало. Єдина дорога, зрозумів він, – через комсомол.

Сказати, що в першій половині вісімдесятих молодь горіла бажанням займатися громадською роботою, означає погрішити проти істини. У добровільну дружину ще записувалися, на чергування ходили, бо за це надавалися за законом додаткові дні до відпустки.

Ну, творчі особистості, що не прорвалися на велику естраду або до театральних інститутів і вимушені були стати виробничниками, в гуртках самодіяльності тамували спрагу самореалізації.

Групка графоманів згуртувалася в літоб'єднання при заводській бібліотеці. Але, якщо чесно, нереалізовані «майстри мистецтв» отримували більше, ніж віддавали: їхні виступи на святкових концертах дивився весь завод, а поетичні опуси друкувала багатотиражка, на підприємстві їх впізнавали в обличчя і навіть любили, хоча в переважній більшості ані майстерністю, ні талантом вони не вирізнялися. Це зовсім не те, що в стінгазеті «Комсомольський прожектор» критикувати бракоробів і нехлюїв… Ті завжди ображені, а тобі – ані слави, ані вигоди.

А звичайні хлопці і дівчата вже і до комсомолу вступали неохоче: що він мені дає, цей ваш комсомол? Тому активістами ставали або романтики-ідеалісти з міркувань ентузіазму, або, що траплялося значно частіше, прагматики, що робили дальній приціл на кар'єру.

Двометровому спортсмену із задатками лідера, котрий до того ж непогано вмів грати на гітарі і не боявся виступати з трибуни, в комітеті комсомолу Київського виробничого об'єднання оптико-електронного машинобудування зраділи: цей хлопець організовує хоч самодіяльність, хоч спортивні змагання, а якщо треба, то виступить і в КВК, і на конференції. А влаштований ним концерт на честь посвяти в заводському ПТУ новачків у першокурсники пройшов із таким успіхом, що навіть у багатотиражці похвалили. У парткомі хлопця помітили і вирішили просувати, а комсомольський секретар став до нього придивлятися: сам-то давно мітив у секретарі райкому, і його туди в принципі погодилися взяти за умови, що буде пред'явлена міцна заміна. Володимир на роль нового комсомольського вождя заводської молоді за всіма параметрами годився. Крім одного. В ті часи для просування по кар'єрних сходах вимагалося бути членом КПРС. Студентів в партію не приймали майже ніколи, інженерів – нечасто, бо для міста існував чіткий норматив: з чотирьох прийнятих троє повинні бути робітниками, а вони-то якраз ставати партійцями не надто прагнули. Але комсомольський секретар об'єднання був не ликом шитий: він записав Володимира як першочерговий резерв на свою посаду, і питання вирішилося, резервіста тут же без зволікань прийняли в кандидати в члени партії.