Стівен Кінг - Чотири після півночі

Гноїсті Сестри були близнючками і мешкали в Портленді. Їм було по вісімдесят чи приблизно стільки, але виглядали вони старшими за Стоунгендж. Сестри безперестанку палили цигарки «Кемел» ще відтоді, як їм виповнилося по сімнадцять, про що вони б вам радо повідали. Вони ніколи не кашляли, попри шість пачок, які викурювали на двох кожного божого дня. Їх повсюди возили — у ті рідкісні дні, коли вони вибиралися зі свого колоніального маєтку з червоної цегли, — у «Лінкольн Континенталь» 1958 року випуску, що своїм похмурим блиском нагадував катафалк. Кермувала автомобілем чорношкіра жінка, лише трохи молодша за самих Гноїстих Сестер. Ця жінка-шофер була, найпевніше, німою, проте вона цілком могла бути і котроюсь із тих неговірких жінок, яких ніколи не бракувало. Батя цього напевно не знав й ніколи в них про це не питав. Він вів справи зі старенькими от уже майже тридцять років, і та чорна жінка супроводжувала їх увесь цей час, переважно кермуючи автівкою, інколи миючи її, часом скошуючи траву на газоні чи підрізаючи живопліт довкола будинку, часом крокуючи до поштової скриньки на розі з листами Гноїстих Сестер, адресованих бозна-кому (він також не знав, чи чорна жінка бодай колись заходила до будинку, і чи їй узагалі було дозволено туди заходити, проте він ніколи не бачив її всередині), і впродовж того часу він жодного разу не чув, що б це чудесне створіння заговорило.

Їхній колоніальний маєток розташовувався в портлендському районі Бремголл, який був для Портленда тим, що й квартал Бікон-Гілл для Бостона. В останньому з названих міст, де, за переказами, полюбляють квасолю й тріску, говорять лише до Ловелів, а Ловели говорять тільки з Богом [305] Посилання на відомий чотирирядковий вірш Джона Коллінса Боссіді «Boston Toast», у якому він в іронічній манері викриває звички та усталену поведінку аристократичної верстви Бостона, відомої як «Бостонські брахмани». , натомість Гноїсті Сестри та їхні нечисленні ровесники, що зостались у Портленді, охоче запевняли, що Ловели взяли собі таку моду лише через роки потому, як це вже робили Діри з Портленда.

Ну і, звичайно ж, жодна розумна людина не стала б, дивлячись на їхні однаковісінькі обличчя, називати їх Гноїстими Сестрами, так само як не стала б лікуватися від набридливої сверблячки носа, пхаючи його під стрічкову пилку. Тож Гноїстими сестри були лише поза очі (та й тоді, коли всі були певні, що поруч немає пліткаря чи пліткарки), а їхні справжні імена були міс Єлевсиппа Дір та місіс Мелевсиппа Веріл. Їхній батько, прагнучи поєднати свою щиру побожність та глибоку ерудованість, назвав їх іменами двох із трьох канонізованих трійнят… але, як на лихо, ті були чоловіками.

Мелевсиппин чоловік загинув багато років тому під час битви в затоці Лейте в сорок четвертому [306] Битва в затоці Лейте (23–26 жовтня 1944 р.) — бій під час Другої світової війни, що відбувся в морях довкола філіппінського острова Лейте між союзними силами США та Австралії проти Імперського флоту Японії. . Та вона й далі вперто називалася його ім’ям, що унеможливило спростити їм обом життя та просто звертатися до обох «пані Дір». Ні, треба було обов’язково вправлятися у вимові тих клятих покручених імен, аж поки вони не виходили так само гладко, як гівенце з навощеної дупи. Варто хоч раз було проїбатися, як вони того вже не забудуть, і можна було вже попрощатися із замовленнями від них на півроку, а то й на рік. Проїбися двічі — і вже можеш не дзвонити. Повік.

Батя їхав зі сталевою коробкою, у якій зберігав камеру «Полароїд», що лежала на сидінні позаду нього. Він раз по раз тихенько промовляв їхні імена: «Єлевсиппа. Мелевсиппа. Єлевсиппа та Мелевсиппа. Атож. Усе гаразд».

Та, як виявилося, ото й усе, що було гаразд. «Полароїд» їм був потрібен не більше ніж Мак-Карті… хоч Батя і був настільки вражений попередньою зустріччю, що був ладен узяти на десять тисяч доларів менше, чи то лише п’ятдесят відсотків від тієї суми, на яку сподівався від продажу камери.

Літня чорна жінка згрібала листя, відкриваючи очам газон, котрий, незважаючи на жовтень, був так само зелений, як повсть на більярдному столі. Батя кивнув їй. Вона глянула на нього — подивилася крізь нього, — продовжуючи згрібати листя. Батя натиснув на дзвінок, і десь углибині будинку залунав дзенькіт. «Маєток» — підхоже слівце для домівки Гноїстих Сестер. Хоча він був значно меншим за деякі старі будинки в районі Бремголл, проте через одвічні сутінки, що панували всередині, він здавався значно більшим. Дзенькіт дзвінка справді наче виринав із глибини кімнат і коридорів, і його звук завжди викликав у пам’яті Баті особливий образ: підвода, повна мерців, поволі рухається вулицями охопленого моровицею Лондона, керманич безперестану калатає дзвоником і горлає: «Тягніте сюди померлих! Тягніте сюди померлих! Ради Йсуса, тягніте сюди померлих!»