Стівен Кінг - Чотири після півночі

— Не знаю, як моя сестра, містере Меррілл, та я не почуватимуся спокійно, поки ви не сховаєте ту… ту камеру чи що воно, на Бога, таке… назад до свого авто.

— Не можу не погодитися, — додала Мелевсиппа, гасячи недокурену «Кемел» у попільничці-рибині, яка була придатна для чого завгодно, але не для гасіння недопалків.

— Примарні фотознімки, — мовила Єлевсиппа, — це одна справа. Їм притаманна певна…

— Гідність, — підказала Мелевсиппа.

— Так! Гідність! Але той пес… — стара навсправжки затремтіла, — він виглядає так, наче зараз вистрибне зі знімка і вчепиться в когось із нас.

— У кожного з нас! — уточнила Мелевсиппа.

Аж до цієї репліки Батя був переконаний — мабуть, тому, що йому хотілося в це вірити, — що сестри просто почали торгуватися. Та інтонація їхніх голосів, така ж однакова, як і їхні обличчя та фігури (якщо й можна було сказати, що вони взагалі мали ті фігури), промовляла інше. Вони ні на мить не сумнівалися, що «Сан-660» показувала паранормальну поведінку… але це було занадто паранормально для них. Вони не торгувалися, не прикидалися, не грали з ним у жодні ігри, щоб збити ціну. Вони сказали, що їх не цікавить ані камера, ані те, на що вона здатна, утримавшись навіть від нетактовних припущень, що Меррілл насправді хотів продати цю камеру.

Батя оглянув вітальню. Вона була схожа на кімнату однієї старенької з фільму жахів, який він якось дивився по відику — якась нісенітниця під назвою «Спалені приношення» [307] «Спалені приношення» («Burnt Offerings», 1976) — американський фільм жахів Дена Кертіса, адаптація однойменного роману 1971 р. Роберта Мараско. Історія розгортається навколо сім’ї, котра заселилася в старий будинок, який живиться життєвою енергією мешканців, коли ті поранені або страждають. , де кремезний дужий чолов’яга пробував втопити власного сина в басейні. У тієї жінки вся кімната була заповнена, точніше — захаращена старими та новими фотознімками. Одні в різноманітних рамках стояли на столі та камінній полиці, інші ледь не повністю вкривали стіни, отож годі було розібрати, що за чортівня зображена на шпалерах.

Вітальня Гноїстих Сестер була не настільки занедбаною, та все одно світлин було вдосталь, може, навіть із півтори сотні набралося, хоча складалося враження, що в такій крихітній і затемненій кімнатці, як ця, їх утричі більше. Батя бував тут досить часто, щоб завважити більшість із них бодай побіжно, а деякі знав навіть дуже добре, бо саме він продавав їх Єлевсипі та Мелевсиппі.

Вони мали значно більше тих «примарних фотознімків», як Єлевсиппа Дір називала їх, може й тисячу вкупі. Та, певно, навіть сестри зрозуміли, що кімната завбільшки з їхню вітальню мала певні обмеження з погляду експозиційних якостей, не кажучи вже про питання смаку. Решта фото була розподілена між іншими чотирнадцятьма кімнатами маєтку. Батя бачив їх усі. Він був одним із тих небагатьох щасливців, кому це було дозволено. Та саме в цій вітальні вони виставляли перлини «примарних фотознімків». Тут була і перлина з-поміж перлин, котра приваблювала око вже хоча б тим, що стояла в самотній величі на верхівці закритого кабінетного роялю «Стейнвей» [308] «Стейнвей» («Steinway & Sons») — американо-німецька фірма, що виготовляє високоякісні піаніно та роялі. Заснована 1853 р. німецьким емігрантом Генріхом Енґельгардом Штайнвеґом. , у кутку біля еркера. На ній труп ширяв у повітрі понад труною, перед очима п’ятдесяти чи шістдесяти скорботних людей. То, певна річ, була підробка. Дитина десяти — та де там, восьми років — зрозуміла б, що то підробка. Порівняно з ним, ті фото ельфів-танцівників, які так зачарували сердешного Артура Конан Дойля на схилі його віку, виглядали надзвичайно вишукано. Обвівши очима кімнату, Батя побачив лише два знімки, які не були безсумнівними підробками. Необхідно було пильніше придивитися до них, щоб зрозуміти, яке крутійство там застосоване. Попри те, ці дві старезні піхви, які колекціонували «примарні фотознімки» все своє життя і вважали себе неабиякими знавцями на цій ниві, повелися, як двоє дівчаток-підлітків під час перегляду страшилки, коли він показав їм не просто паранормальний фотознімок, а, трясця стрибучому Ісусу, паранормальну камеру. Вона не просто разок викинула коників, та й по всьому, як та, що зробила знімок примарної пані, котра дивилася, як мисливці на лисиць повертаються додому, а робила це раз по раз. Але ж скільки вони витратили на це нічогісінько не варте барахло? Тисячі? Десятки тисяч? Сотні ти…