Стівен Кінг - Чотири після півночі

— …показати нам? — питала його Мелевсиппа.

Батя Меррілл змусив свої губи скривитися, надавши їм подоби Звичної Щиросердної Посмішки, оскільки на обличчях сестер не відбилося ані подиву, ані підозр.

— Даруйте, люба пані, — мовив Батя. — Я трохи забагато витав думками у хмарах. Гадаю, те станеться з нами всіма, коли зістаримося.

— Нам по вісімдесят три, і в обох розум ясний, як місяць, — роздратовано відказала Єлевсиппа.

— Як місяць у повню, — додала Мелевсиппа. — Я запитала, чи маєте ви нові знімки, які б хотіли показати нам… звичайно, як тільки заберете ту нікчемну річ.

— Ми вже давненько не бачили справді гарних новинок, — сказала Єлевсиппа, запалюючи чергову «Кемел».

— Минулого місяця ми відвідали Конференцію Медіумів і Таро Нової Англії, — повідомила Мелевсиппа, — і попри лекції, що видалися повчальними…

— …і піднесеними…

— …чимало знімків було суцільними підробками! Навіть дитина десяти…

— …або семи!..

— …років їх би розпізнала. Тож… — Мелевсиппа спинилася. Її обличчя набуло виразу розгубленості, наче це завдало їй болю (м’язи на обличчі давно вже атрофувалися, вони могли лише виражати помірне задоволення та безтурботну цікавість). — Я збентежена, містере Меррілл.

— Я саме це збиралася сказати, — мовила Єлевсиппа.

— Нащо ви принесли цю жахливу річ? — запитали Мелевсиппа та Єлевсиппа в гармонійній двоєдності, порушеній лише нікотиновим скрипінням їхніх голосів.

Батя настільки сильно захотів відказати їм: «Бо ж я не знав, які ви дві пересрані старі манди», що на якусь мить йому здалося, що він таки сказав це. Він затнувся, очікуючи, що обурені крики близнючок заповнять тьмяну святість вітальні. Крики, що залунають, як вереск іржавих стрічкових пилок, що врізаються в сосновий стовбур, і продовжуватимуть наростати, допоки скло в рамі кожного фальшивого фото в кімнаті не лусне від агонії вібрації.

Враження, що Батя вимовив таку жахливу думку вголос, протривало лише частку секунди, та коли він пізніше пригадував цю історію безсонними ночами, поки годинники внизу сонливо шурхотіли (а «Полароїд» Кевіна Делевана скрутився від безсоння в зачиненій шухляді робочого столу), то здавалося, що все тяглося довше. У ті безсонні години він інколи шкодував, що не сказав їм того, гадаючи, чи не втратив іще глузду.

Натомість Батя зреагував зі швидкістю та підступністю інстинкту самозбереження. Вихлюпнувши свою злість на Гноїстих Сестер, він би отримав величезне задоволення, та, на жаль, воно було б нетривале. Якби він помазав медом слова — а саме цього вони й очікували, оскільки по самі вуха в тому медові купалися (хоча це ні чорта їхній шкірі не дало), — то, можливо, зміг би продати їм за три-чотири тисячі доларів іще й копійчані «примарні фотознімки», коли б, звісно, сестри на той час не померли від раку легень, який мав би забрати одну з них, а то й обох принаймні дюжину років тому.

Та, зрештою, у мисленнєвій картотеці Баті були ще й інші Капелюшники, хоча й не так багато, як він собі думав у той день, коли вирушив зустрітися із Седріком Мак-Карті. Побіжна перевірка встановила, що двоє вже померли, а один наразі вчився плести кошики в розкішному притулку в Північній Кароліні, де догоджали неймовірно заможним людям, які позбулися власного глузду.

— Насправді, — мовив він, — я взяв із собою камеру, щоб ви, пані, могли на неї поглянути. Власне, це я до того, — він квапливо продовжував далі, спостерігаючи за виразом тривоги на їхніх обличчях, — що мені відомо про ваш досвід на цій ниві.

Тривога змінилася задоволенням; сестри обмінялися втішеними поглядами, і Баті раптом захотілося облити декілька їхніх пачок «Кемел» розпалювачем для барбекю і, черкнувши сірником, встромити охоплені вогнем віхті у їхні тугі старечі дупи. Тоді вони закуряться, як забиті димарі.

— Я гадав, що ви порадите мені, як краще вчинити із камерою, — сказав він.

— Негайно знищіть її, — відказала Єлевсиппа.

— Я б скористалася динамітом, — додала Мелевсиппа.

— Спершу кислота, тоді динаміт, — мовила Єлевсиппа.

— Правильно, — завершила Мелевсиппа. — Вона небезпечна. Не треба навіть дивитися на того гаспида-пса, щоб це розуміти. — Та вона все ж глянула; вони обидві подивилися — і однаковісінькі вирази відрази й жаху перекривили їхні обличчя.

— Можна відчути, як від неї віє злоом, — промовила Єлевсиппа таким страшним голосом, наче школярка, що грає відьму в «Макбеті». Можна було б засміятись, проте зовсім не було смішно. — Знищіть її, містере Меррілл. Поки не сталося чогось жахливого. Поки — ймовірно, завважте, я лише кажу, що це, ймовірно — вона не знищить вас.