Стівен Кінг - Чотири після півночі

А ще Кевін подумав: «Не важливо, чи я таки вдарю по ній. Це чари, якась зачаклована камера, і мені НЕ ПІД СИЛУ її зламати. Навіть якщо влучиш прямісінько в ціль, кувалда просто відскочить від неї, як кулі від Супермена».

Та часу думати більше не було, і кувалда поцілила прямісінько в камеру. Кевін і справді розмахнувся надто сильно, та йому пощастило. Кувалда все ж таки не відскочила назад, щоб угатити йому поміж очі й убити, як у типовому фіналі страшної Оповідки.

«Сан» не те що розтрощилася, вона розлетілася. Чорний пластик валявся довкола. Довгий прямокутник із блискучим чорним квадратом з одного боку — знімок, якого ніколи не зроблять, припустив Кевін — лежав біля пенька.

На якусь мить повисла настільки дзвінка тиша, що вони чули не лише авто на Нижній Мейн-стрит, а й дітлахів, що бавилися у квача за півкварталу від них, на паркувальному майданчикові позаду бакалійної крамниці «Ворделз», яка збанкрутувала два роки тому й тепер пустувала.

— Оце тобі й маєш, — сказав Батя. — Замахнувся кувалдою, як Пол Баньян [289] Пол Баньян — велетенський лісоруб, персонаж американського фольклору. , Кевіне! Якщо ти цього не зробиш, то я вже точно якусь льоху з радості цьомкну.

— Про сміття можете не турбуватися, — звернувся Батя до містера Делевана, який почав визбирувати надщерблені шматочки пластику з ретельністю чоловіка, що збирає уламки келиха, який перекинув на підлогу й розбив. — Маю пацана, який приходить і прибирає двір щотижня. Знаю, що про це не скажеш з його вигляду, але якби не той малий… Божечки!

— То, може, нам слід скористатися вашою лупою та поглянути на ті знімки, — сказав містер Делеван, підводячись. Він пожбурив ті декілька шматочків пластику, що підібрав, в іржавий сміттєспалювач, що стояв поряд, обтрусивши долоні.

— Згода, — відповів Батя.

— Потім їх спалимо, — нагадав Кевін. — Не забувайте про це.

— Не забуду, — сказав Батя. — Я так само почуватимусь ліпше, коли їх не стане.

— Ісусе, — мовив Джон Делеван. Він схилився над робочим столом Баті Меррілла, розглядаючи під увімкнутим світлом лупи передостанній знімок. Саме на ньому предмет на шиї пса виступав найчіткіше; на останньому знімку предмет знову гойднувся у зворотному напрямку. — Кевіне, поглянь і скажи мені, чи це те, про що я подумав.

Кевін узяв лупу й подивився. Він, звісно, знав, та все ж таки поглянув. Клайд Томбо [290] Томбо Клайд Вільям (1906–1997) — американський астроном, знаний передусім за відкриття великої кількості астероїдів і першого об’єкта в поясі Койпера — карликової планети Плутон. З часу відкриття 1930 р. і аж до 2006 р. Плутон вважали планетою, проте згодом дійшли висновку, що це карликова планета; на час написання твору, 1990 р., Плутон іще вважали планетою. , певно, вперше розглядав справжній знімок планети Плутон саме з таким зачудованим виразом. Томбо знав, що вона десь там; розрахунки, що показували схожі викривлення в орбітах Нептуна та Урана, не лише допускали існування Плутона, а й чітко на нього вказували. Утім, знати, що там щось було, навіть що воно таке… ані на дещицю не применшило подиву від можливості вперше побачити це.

Кевін відпустив перемикач і віддав лупу Баті.

— Еге ж, — сказав Кевін батькові. — Це те, про що ти подумав. — Кевінові здавалося, що його голос був настільки ж пласким, наче… наче всі ті предмети в Полароїдному світі, і раптом йому закортіло зареготати. Він стримався не тому, що було б недоречним зареготати в цю мить (хоча, на його думку, таки було б недоречно), а тому, що сміх вийшов би… пласким.

Батя трохи зачекав, а коли йому стало зрозуміло, що їх слід розворушити, промовив:

— Ну, не змушуйте мене тупцятися! Що воно на біса таке?

Кевін не хотів казати йому цього раніше і почувався так само й зараз. На це не було жодної причини, проте

Та облиш ти бути таким туполобим! Він поміг тобі, коли ти потребував цього, це його справа, як він заробляє собі на хліб. Розкажи йому, поспалюйте ті знімки і забирайтеся звідси, допоки всі ті годинники не почали вибивати п’яту.

Так. Якби він був поряд, коли все те сталося, то гадав би, що то вже останній штрих; він би блекоти наївся, і нехай би вони відторохкотіли його на візку до «Джуніпер Гілл» [291] «Джуніпер Гілл» — вигадана Стівеном Кінгом психлікарня, яка фігурує в численних творах письменника. Зокрема, одним із її пацієнтів був Генрі Баверз, персонаж роману «Воно». , поки він горлатиме про справжніх псів у Полароїдному світі й камери, що раз по раз роблять ті самі, та не зовсім, знімки.