Стівен Кінг - Чотири після півночі

Вона була і простою, як і спина кита — принаймні для людини, що не присвятила свого життя дослідженню китів, — і водночас колосальною.

Це була навіть не думка, радше констатація. Щось було незвичайне в тій чудернацькій пласкості і двовимірності, притаманній «Полароїдам». Ті предмети на його знімках, що показували йому те, чого він ніколи й не бачив крізь видошукач своєї «Сан», були саме такими: пласкуватими і двовимірними.

Окрім самого пса.

Пес не був пласким. Він не був безглуздою витребенькою, що залишала вас байдужими. Пес не просто наводив на думку про три виміри, він існував у них, на кшталт реалістичної голограми чи одного з тих 3D фільмів, де треба було надягати спеціальні окуляри, щоб сприйняти подвійне зображення.

Це не Полароїдний пес, — спало на думку Кевінові, — і йому не місце у світі, зображеному на полароїдах. Це якесь божевілля, я знаю, але й так само знаю, що то правда. Але що тоді? Чого моя камера раз по раз робить ці знімки… і що за Полароїдний чоловік чи Полароїдна жінка Це знімають? Чи можуть вони взагалі його бачити? Якщо це таки тривимірний пес у двовимірному світі, то, певно, він чи вона й не можуть його побачити… Кажуть, що для нас час — то четвертий вимір, ми знаємо, що він є, але побачити його не можемо. Та навіть відчути його плин не спроможні, хоча інколи нам видається, що це можливо.

І навіть якщо в усьому розібратися, це може й не мати жодної ваги. Ці питання, звичайно, були заскладними для нього. У нього були й інші питання, значно нагальніші — питання життя, а можливо, навіть і смерті.

Приміром, чому пес опинився в його камері?

Йому щось потрібно саме від нього чи на його місці міг би опинитися будь-хто? Спочатку Кевін гадав, що відповідь була «будь-хто». Адже «будь-хто» міг робити знімки. Але той предмет довкола його шиї, те, що не було нашийником… воно стосувалося його, Кевіна Делевана, і нікого більше. Псові нащось потрібен він? Якщо відповідь на це запитання ствердна, то про решту можна забути, тому що й так зрозуміло, чого бажав пес. Відгадка крилася в його каламутному оці й гарчанні, що зароджувалося в напіврозкритій пащі. Кевін подумав, що воно бажало дві речі.

По-перше, втекти.

А потім убивати.

Десь там чоловік чи жінка із камерою, що, певно, й не бачить того пса, — думав Кевін, — і якщо фотограф не бачить пса, то, може, й пес не бачить фотографа, отож фотограф у безпеці. Та якщо пес усе ж таки тривимірний, то, може, він бачить те, що ззовні — можливо, він бачить, хто використовує мою камеру. Може, то й не я; можливо, його мішенню міг стати будь-хто з камерою.

Та все ж таки — той предмет, який він носив довкола шиї. Що це?

Кевін подумав про темне око псяри, про ту зловісну іскрину, що відділяла його від безодні нестями. Невідомо, як пес потрапив у той Полароїдний світ. Та коли його знімок було вперше зроблено, він угледів вихід і жадав звідти вибратися. Кевін справді вірив, що пес хоче вбити насамперед його. Той предмет довкола його шиї вказував, що саме Кевін помре першим. А після нього?

Ну, а після Кевіна може бути вже будь-хто.

У певному сенсі це було схожим на іншу дитячу гру, правда ж? Наче Величезний Крок [286] Дитяча гра, яка в оригіналі називається «Мамо, дозвольте?» (Mother May I?), рідше — « Капітане, дозвольте?» чи « Батьку, дозвольте?» . Діти вишиковуються рядком на певній відстані від гравця, якого обрано грати «матір», і по черзі запитують, чи можна їм наблизитися вперед, на певну кількість кроків. Крім того, можна просити робити незвичні кроки — Комашиний, Величезний, Стрибковий тощо. «Мати» самостійно вирішує, чи давати гравцям таке право, та може вносити корективи до їхніх прохань. Усі гравці мають беззаперечно виконувати її вимоги. Перемагає той гравець, що першим дістанеться «мами». . Пес проходжувався вздовж паркану. Він зачув «Полароїд», те тихеньке чавкотливе завивання. Розвернувся і побачив… що? Власний світ чи всесвіт? Світ чи всесвіт, достатньо схожий на його рідний, тож він угледів чи відчув, що зможе там жити й полювати? Це було не важливо. Тепер щоразу, як хтось робив знімок, пес ставав усе ближче. Ближче й ближче, аж поки… власне, аж поки що? Поки якимсь чином не прорветься назовні?

— Дурня якась, — пробурмотів він. — Він же й не вліз би.

— Що? — перепитав його батько, вирваний із власних роздумів.

— Пусте, — відказав Кевін. — Я просто говорив до се…

Тоді знизу пролунав приглушений вереск Баті Меррілла. У ньому вчувалося водночас і збентеження, і роздратування, і подив: «Отже ж, срака-банька, гімно-камізелька. Тряяяяясця!»