Стівен Кінг - Чотири після півночі

— Камера «Полароїд» була одним подарунком на день народження, — почув він знову, мов збоку, свій сухий голос. — Та штука довкола його шиї була іншим.

Батя повільно зсунув окуляри собі на лоба і скоса подивився на Кевіна.

— Щось я не встигаю за тобою, синку.

— У мене є тітка, — пояснив Кевін. — Узагалі-то вона мені двоюрідна бабуся, та нам її так не можна називати, бо вона ще не вважає себе старою. Тітка Гільда. Хай там як, а тітчин чоловік залишив їй у спадок чимало коштів — мама каже, що вона вартує більше як мільйон доларів, — та насправді вона скнара.

Кевін замовк, давши можливість батькові заперечити, та містер Делеван лише криво посміхнувся й кивнув. Батя Меррілл, який був добре про це поінформований (у Касл-Року й на його околицях було не так уже й багато речей, про які Батя бодай трохи не знав), лише сумирно чекав, поки хлопчик перейде до справи.

— Вона приїздить і святкує з нами Різдво кожного третього року, і це чи не єдиний випадок, коли ми йдемо до церкви, тому що вона ходить до церкви. У нас повно броколі, коли приїздить тітка Гільда. З нас ніхто її не любить, а сестру від неї заледве не нудить, та тітка Гільда її дуже полюбляє, тож маємо її повно. На літо нам давали прочитати одну книгу, «Великі сподівання» [292] «Великі сподівання» (Great Expectations) — роман Чарльза Діккенса, виданий 1860 року. Історія зростання та змужніння хлопця-сироти Філіпа. Роман знаний передусім за свою критику безчесності та манірності аристократії. , і от у ній була одна пані, дуже подібна до тітки Гільди. Вона втішалася, вихваляючись своїми статками перед родичами. Її звали міс Гевішем, і коли міс Гевішем казала підстрибувати, то всі питали, як високо. Ми теж підстрибуємо, та й, гадаю, решта родичів так само.

— Ой, та поряд із дядьком Ренді твоя мати ще легкодух, — несподівано озвався містер Делеван. Кевінові здалося, що батько хотів промовити це цинічно-жартівливим тоном, та натомість це прозвучало з глибоко-ядучою гіркотою. — Коли тітка Гільда каже підстрибувати в домі Ренді, то вони там усі ледь не акробатичне шоу під стелею їй улаштовують.

— Хай там що, — продовжив Кевін, — вона надсилає ту саму річ мені на день народження щороку. Тобто щоразу різні, та насправді всі вони однакові.

— І що ж вона тобі надсилає, хлопче?

— Краватку-боло, — відповів Кевін. — На кшталт тих, що їх носять ті давнішні кантрі-гурти. На затискачі щороку щось інше, та це завжди краватка-боло.

Батя схопив лупу і схилився над знімком.

— Бляха-муха! — вигукнув він, випростовуючись. — Краватка-боло! То он воно що! Як же я цього раніше не розгледів?

— Певно, тому що собаки зазвичай їх не носять, — промовив Кевін здерев’янілим голосом. Вони провели тут лише сорок п’ять хвилин, але йому здавалося, що він став старшим на п’ятнадцять років.

«Важливо пам’ятати, — знову й знову повторював йому розум, — що камери не стало. Самі лише уламки. Не зважай на всю королівську кінноту і всю королівську рать; навіть тим хлопцям, що виробляють «Полароїди» на заводі в Скенектаді, цю крихітку докупи не зібрать» [293] Фраза є жартівливим натяком-покликанням на віршик про Хитуна-Бовтуна (або ж, у пізніших перекладах, Шалама-Балама) — класичного англійського персонажа, який, зокрема, фігурує в книзі Льюїса Керролла «Аліса в задзеркаллі», у вигляді великого людиноподібного яйця з краваткою. Рядки віршика подано в перекладі Олега Короля. .

Хвала Богові. На цьому крапка. Що ж до Кевіна, то добре було б, якби йому більше не довелося стикатися з надприродним аж до вісімдесяти.

— Крім того, вона дуже мала, — сказав містер Делеван. — Я був поряд, коли Кевін дістав її з коробки, та й ми всі знали, який то буде подарунок. Загадкою було хіба те, що ж цього року опиниться на затискачі. Ми навіть жартували з цього приводу.

— А що на затискачі? — запитав Батя, знову вдивляючись у знімок… Кевін був готовий свідчити в будь-якому суді на землі, що вдивлятися у полароїд було просто нісенітницею.

— Пташка, — відповів Кевін. — Майже певен, що то дятел. І саме це довкола шиї у пса на знімку. Краватка-боло з дятлом на затискачі.

— Ісусе! — мовив Батя. Він був одним із найкращих у світі акторів, та цього разу зімітувати здивування йому не вдалося.

Містер Делеван зненацька згріб усі полароїди докупи.

— Запхаймо ці кляті знімки до печі, — сказав він.

Коли Кевін та його батько повернулися додому, було вже десять хвилин по п’ятій, починало мрячити. Дворічної «тойоти» місіс Делеван на під’їзній доріжці не було, але вона вже встигла приїхати й відїхати. На кухонному столі лежала записка, притиснута сільницею та перечницею. Коли Кевін розгорнув її, зсередини випала десятидоларова купюра.