Стівен Кінг - Чотири після півночі

Інші роздруки він викинув, але цей забрав із собою… хоча причини для цього йому не дуже хотілося уточнювати.

На другому курсі Морт надіслав оповідання в літературний щоквартальник «Аспен Квотерлі». Його прислали назад із припискою: мовляв, тим, хто читав, воно сподобалося, «хоча кінцівка здалася доволі інфантильною». У тій записці, яка була, на Мортову думку, зверхньою, але водночас страшенно захопливою, йому радили надсилати інший матеріал.

За наступні два роки він відправив ще чотири оповідання. Жодного не надрукували, але кожен аркуш відмови супроводжувала персональна записка від редактора. Морт пережив усі прояви агонії письменника, якого не хочуть публікувати: коли оптимізм змінюється глибокою зневірою. Бували в нього дні, коли він вірив, що підкорити вершину «Аспен Квотерлі» — це тепер лише питання часу. А іноді він був твердо переконаний, що вся редакція (усі, як один, занудні тонкошиї окулярники) просто грається з ним, дражнить його так, як хтось може дрочити голодного пса, тримаючи в нього над головою шмат м’яса й відсмикуючи, коли той підстрибує. Іноді він уявляв, як один із редакторів тримає якийсь його рукопис, щойно витягнутий із цупкого конверта, і кричить: «О, гляньте, знов пописульки того мудила з Мейну! Хто цього разу хоче написати йому цидулку?» І всі душаться від сміху, а може, навіть качаються по підлозі, вкритій постерами з Джоан Баез та «Мобі Ґрейп» у «Філлморі» [209] Баез Джоан (нар. 1941 р.) — американска співачка та авторка пісень, переважно в стилях фолк і кантрі; «Moby Grape» — американський рок-гурт, заснований 1966 р. в Сан-Франциско. Виконував психоделічний рок із елементами фолку, кантрі, блюзу, джазу та класичного рок-н-ролу. «Філлмор» — концертна зала в Сан-Франциско. .

Але переважно Морт не піддавався цій сумній параної. Він розумів, що пише добре і що публікація — це лише питання часу. І того літа, працюючи офіціантом у ресторані «Рокленд», він згадав про оповідання Джона Кінтнера. Десь воно ще мало валятися на дні багажника. Зненацька йому сяйнуло. Морт поміняє назву й відправить «Милю воронячої лапи» в «Аспен Квотерлі» під своїм іменем! Згадав, як іще подумав тоді, що таким чином пожартує над ними — хоча в чому мав полягати жарт, тепер, озираючись назад, зрозуміти не міг.

Проте він пам’ятав, що зовсім не збирався публікувати те оповідання під своїм іменем… або якщо десь глибше такий намір у нього й був, то він його не усвідомлював. У разі малоймовірної згоди редакції на публікацію він би відмовився, пославшись на те, що хоче ще трохи над тим оповіданням попрацювати. А якби йому відмовили, то він би принаймні позловтішався думкою, що Джон Кінтнер теж не дотягував до «Аспен Квотерлі».

Тож Морт надіслав оповідання.

І його прийняли.

І він дозволив його прийняти.

І йому надіслали чек на двадцять п’ять доларів. «Гонорар» — так його назвали в супровідному листі.

А потім оповідання надрукували.

І Мортон Рейні, якого охопило запізніле почуття провини через те, що він накоїв, перевів чек у готівку й одного дня запхав купюри в скриньку для бідних у церкві святої Катерини в Оґасті.

Але відчував він не лише провину. О ні.

Морт сидів за кухонним столом, сперши голову на руку, й чекав, коли націдиться кава. Голова в нього розколювалася. Він не хотів думати про Джона Кінтнера й оповідання Джона Кінтнера. Те, що він зробив із «Милею воронячої лапи», було одним із найганебніших учинків у його житті; тож чи дивно, що стільки років це ховалося в глибинах підсвідомості й тільки зараз випливло? І йому було дуже шкода, що він не може поховати цей випадок знову. Врешті, цей день повинен був стати дуже важливим — чи не найважливішим у його житті. А може, навіть останнім у його житті. Він має зараз думати про похід на пошту. Він має думати про конфронтацію з Шутером, але його розум ніяк не хоче облишити ту сумну подію з часів сивої давнини.

Коли Морт побачив той журнал, справжній журнал із його прізвищем над оповіданням Джона Кінтнера, то відчуття було таке, наче він щойно прокинувся після того, як ходив уві сні й під час цієї несвідомої прогулянки скоїв щось жахливе та непоправне. Як він міг допустити, щоб усе так далеко зайшло? Це ж мав бути жарт, заради всього святого, аби просто погигикати трішки…

Але він усе-таки це допустив. Оповідання надрукували, і на світі було щонайменше дванадцятеро людей, які знали, що його написав не він — насамперед сам Кінтнер. І якби хтось із них випадково натрапив на те число «Аспен Квотерлі»…