Стівен Кінг - Чотири після півночі

Може, й правда, але потоку думок це не зупинило.

Морт навчався на третьому курсі; якраз тривав весняний семестр. На курсі з літературної творчості, який він відвідував, детально розглядали такий жанр, як оповідання. Викладав у них такий собі Річард Перкінс-молодший, який написав два романи (критики сприйняли їх дуже схвально, а от примірників продалося мало). Морт спробував було почитати один і вирішив, що в хороших рецензій і поганого продажу лише одна причина — незрозумілість самої книжки. Але поганим викладачем той чоловік не був — у всякому разі він не давав їм нудьгувати.

Курс відвідувало десь із дванадцять студентів. І одним із них був Джон Кінтнер — першокурсник, який, проте, мав спеціальний дозвіл ходити на заняття. На думку Морта, він цього заслуговував. Той висушений південним сонцем крекер дуже круто писав.

Вимогою курсу було, щоб кожен із них написав або шість коротких оповідань, або три довгих. Щотижня Перкінс вибирав ті з них, які, на його думку, викличуть найжвавіше обговорення, й роздавав їх наприкінці заняття. Наступного тижня студенти мали прийти вже підготованими до обговорення й критики. Для таких курсів то була звична практика. І от одного тижня Перкінс роздав їм оповідання Джона Кінтнера. Воно називалося… Як же воно називалося?

Морт увімкнув воду, щоб наповнити кавоварку, але так і застиг, дивлячись неуважним поглядом на туман, що клубочився за панорамним вікном, і слухаючи, як дзюркотить вода.

Ти збіса добре знаєш, як воно називалося. «Таємне вікно, таємний сад».

— Та ж ні! — роздратовано викрикнув Морт у порожній будинок. Він розлючено й інтенсивно думав, твердо вирішивши заткнути диявольський голосок раз і назавжди… і раптом назва спливла.

— «Миля воронячої лапи»! — переможно вигукнув він. — Те оповідання звалося «Миля воронячої лапи», і ніяким боком воно ні з чим не було пов’язане!

Та тільки то була не зовсім правда, і йому не потрібен був тихий голосок, що причаївся в надрах його зболеної голови, який би на це вказував.

Перед тим як зникнути невідомо куди (якби його запитали, Морт би сказав — у В’єтнамі, бо саме там більшість із них зникала безвісти наприкінці шістдесятих, принаймні молоді чоловіки), Кінтнер здав три чи чотири оповідання. «Миля воронячої лапи» було не найкращим із його творінь… але чудовим, попри це. З усіх студентів на курсі Річарда Перкінса-молодшого Кінтнер, вочевидь, найкраще володів письменницькою майстерністю. Викладач ставився до хлопця майже як до рівного собі — і мав на це повне право, бо, за нескромною оцінкою Морта Рейні, Кінтнер писав набагато краще за Річарда Перкінса-молодшого. Але, якщо вже на те пішло, Морт і себе вважав кращим за нього письменником.

Та чи писав він краще за Кінтнера?

— А-а, — заперечно промовив він собі під носа, вмикаючи кавоварку. — Я був на другому місці.

Так. Морт був на другому місці, і йому це страшенно не подобалося. Він знав, що більшість студентів, які записувалися на курси письменницької майстерності, просто марнували час, піддавалися своїм примхам, перш ніж облишити дитячі мрії та перейти до вивчення того, що стане їхньою роботою в реальному житті. Уся письменницька майстерність, яка їм потім знадобиться, буде зводитися до статей в общинному календарі місцевої газети чи створення реклами посудомийного засобу «Ясно-синій бриз». Морт упевнено йшов на заняття до Перкінса, розраховуючи на те, що буде найкращим, бо інакше ніколи не було. І саме тому Джон Кінтнер став для нього дуже неприємним сюрпризом.

Морт пригадував, що якось раз намагався з тим хлопцем поговорити… але виявилося, що Кінтнер, який у класі відповідав лише тоді, коли його запитували, розмовляв зовсім безладно. Коли йому доводилося говорити, він мимрив і затинався, наче син якогось нужденного гречкосія, чия освіта закінчилася в четвертому класі. Очевидно, його голос міг нормально звучати лише на письмі.

І ти його вкрав.

— Заткнися, — процідив він. — Просто заткнися.

Ти був на другому після нього місці, і тебе це дико бісило. Ти зрадів, коли він зник, бо ти знову міг бути першим. Як і раніше, як і завжди.

Так. Правда. А через рік, уже готуючись до випуску, Морт прибирав у комірчині вбогого помешкання, яке орендував разом із двома іншими студентами, і надибав стос роздруківок із письменницького курсу Перкінса. У пачці було лише одне оповідання Кінтнера — «Миля воронячої лапи».

Він згадав, як сидів тоді на пошарпаному, просмердженому пивом килимі у своїй кімнаті й читав оповідання, і в душі здіймалася хвиля давно забутих заздрощів.