Стівен Кінг - Чотири після півночі

Не все можна приховувати вічно. Морте, ти, ймовірно, хворий.

— Заткнись. Я тебе попереджаю, — тим самим світським тоном сказав він.

А може, й дуже хворий. Власне, це схоже на нервовий зр…

— Заткнися! — заволав Морт і з усією силою, на яку був тільки здатен, пожбурив скляний кавник. Той пролетів над стільницею, через усю кімнату, перевертаючись у повітрі, хряснув об панорамне вікно, розбився на дрібні скалки й мертвим дощем посипався на підлогу. Від підлоги до стелі по шибці відразу зазміїлася довга срібляста тріщина. Починалася вона в тому місці, де вдарився кавник. Морт почувався мов людина, у якої така сама тріщина проходить просто посередині мозку. Але голос замовк.

Незворушно пройшовши в спальню, він узяв будильник і повернувся до вітальні. Дорогою поставив будильник на десяту тридцять. О десятій тридцять він піде на пошту, забере свій пакунок, доправлений «Федерал Експресом», і статечно візьметься до діла, щоб залишити, нарешті, цей кошмар позаду.

Але доти він спатиме.

Спатиме на канапі, там, де йому завжди спалося найкраще.

— Ніякого нервового зриву в мене зараз немає, — прошепотів він до тихого голосу, але тихий голос більше не сперечався. Морт подумав, що він, імовірно, відлякав тихий голос. Він дуже на це сподівався, бо тихий голос однозначно лякав його.

Очима він відшукав сріблясту тріщину на шибці й провів по ній самозаглибленим поглядом. Морт думав скористатися покоївчиним ключем. У кімнаті було темно, його очам знадобилося кілька хвилин, щоб призвичаїтися до сутіні. Їхні голі плечі. Перелякані очі. Він кричав. Не міг згадати, що — і так ніколи й не наважився спитати в Емі, — але то мусило бути щось збіса страшне, судячи з виразу їхніх очей.

«Якщо я колись і міг пережити нервовий зрив, — подумав він, роздивляючись блискавкову беззмістовність тріщини, — то хіба що тоді. Чорт, та цей лист від «Аспен Квотерлі» й близько не нагадував той день, коли ти відчинив двері мотельного номера й побачив свою дружину з іншим, слизьким агентом із продажу нерухомості, який приїхав із якогось задристаного містечка в Теннессі…»

Морт заплющив очі, а розплющив їх знову тому, що гучно заволав інший голос. Цей уже належав будильнику. Туман розсіявся, вийшло сонце, і настала пора вирушати на пошту.

Дорогою туди його зненацька охопила впевненість, що фургон «Федерал Експрес» уже приїжджав і поїхав… і Джулієт, стоячи біля віконця з безпорадним і дурнуватим виглядом, похитає головою і скаже, що для нього нічого нема, вибачте. А його доказ? Розвіється, мов дим. Відчуття було ірраціональне (як людина обережна, Герб ніколи не обіцяв того, чого не міг виконати), але Мортові ніяк не вдавалося його позбутися.

Він ледве не штурханами випхав себе з машини, і доріжка від дверей поштового відділення до віконця, за яким, сортуючи пошту, стояла Джулієт Стокер, здалася йому довжелезною, наче тяглася тисячу миль.

Наблизившись, він хотів заговорити, але не зміг витиснути з себе ні слова. Губи ворушилися, проте в горлі було занадто сухо, щоб із нього вийшли якісь звуки. Джулієт звела на нього очі й відступила крок назад. Вигляд у неї був стривожений. Хоч і не такий стривожений, як тоді в Емі з Тедом, коли він відчинив двері номера в мотелі й націлив на них револьвер.

— Пане Рейні? Що з вами?

Морт прокашлявся.

— Пробачте, Джулієт. У мене раптом горло стиснуло чомусь.

— Ви дуже блідий, — у її голосі він почув нотки, що з’являлися в багатьох жителів Ташмора, коли вони розмовляли з ним. То була певна гордість, але з присмаком роздратування і поблажливості, ніби він був вундеркіндом, який потребував особливого догляду й годування.

— Учора ввечері щось не те з’їв, здається, — пояснив він. — «Федерал Експрес» що-небудь для мене привіз?

— Ні, нічого не було.

У відчаї Морт схопився знизу за стійку, і секунду-дві здавалося, що він знепритомніє, хоча майже відразу зрозумів, що вона сказала не це.

— Вибачте, що?

Вона вже відвернулася; його погляду відкрилася пругка сільська дупця, поки її хазяйка копирсалася в кількох пакунках, що лежали на підлозі.

— Я кажу, щось одне там було, — відповіла вона і, розвернувшись, штовхнула пакунок до нього по стійці. Морт побачив зворотну адресу — «ЕКММ» у Пенсильванії, і тілом пройшла хвиля полегкості. Неначе прохолодна вода полилася в пересохле горло.

— Дякую.

— Прошу. Знаєте, начальство б сказилося, якби знало, що ми роздаємо пошту, яку нам привозить той кур’єр із «Федерал Експресу».