Стівен Кінг - Чотири після півночі

— Ну, я особисто вам за це дуже вдячний, — сказав Морт. Тепер, коли журнал нарешті був у нього, він відчув потребу чимшвидше вертатися, їхати вже додому. Потребу таку сильну й нездоланну, наче вона була первісним покликом. Причини він не розумів (до полудня лишалася ще година з чвертю), але потреба кликала. Виснажений і спантеличений, він уже й справді думав, чи не дати Джулієт чайові, щоб вона мовчала… а це неодмінно змусило б її душу, янкі до самих кісток, обурено запротестувати.

— Ви ж не розкажете їм, правда? — грайливо спитала вона.

— Та нізащо, — він навіть спромігся вичавити із себе посмішку.

— Це добре, — всміхнулася Джулієт Стокер. — Бо я бачила, що ви зробили.

Він різко зупинився біля дверей.

— Що, вибачте?

— Кажу, бо, якби ви сказали, мене б прибили, — вона уважно подивилася на його обличчя. — Пане Рейні, ідіть краще додому, лягайте відпочивати. Надто вже у вас кепський вигляд.

Джулієт, у мене таке враження, що я три дні пролежав — тобто весь той час, поки різні речі не трощив.

— Що ж, — сказав він, — ідея непогана. Мене досі хитає.

— А зараз вірус ходить. Ви його могли підчепити.

Тут на пошту зайшли дві жінки з Кемп-Віґмор — ті, яких усі в містечку підозрювали в тому, що вони лесбійки, хоч і потаємні, — і Морт скористався нагодою вшитися. Він сидів у «б’юїку» із синім пакунком на колінах і думав про те, що йому не подобається, як усі говорять про його хворобливий вигляд, а ще більше не подобається, які колінця викидає його мозок.

Це не важливо. Скоро все скінчиться.

Він уже почав розривати конверт, але з пошти вийшли ті жінки з Кемп-Віґмор і подивилися на нього. Вони посхиляли голови одна до одної. Одна жінка всміхнулася. Друга — дзвінко засміялася. І Морт раптом вирішив, що почекає й подивиться журнал уже вдома.

Морт припаркував «б’юїк» на звичному місці, за рогом будинку, вимкнув запалювання… і м’яка сіра запона затягла поле зору. А коли вона спала з очей, він відчув щось дивне. І переляк. Невже з ним і справді щось не так? Якась тілесна хвороба?

Ні. Просто забагато всього навалилося, вирішив Морт.

Раптом він щось почув… чи то йому так здалося… і рвучко озирнувся.

Позаду нічого не було. «Приборкай свої нерви, — наказав Морт собі, здригнувшись. — Це все, що тобі слід зробити, — просто заспокоїти свої йобані нерви».

А потім він подумав: «У мене і справді був револьвер. Того дня. Але він був незаряджений. Я сам їм потім про це сказав. Емі повірила. Про Мілнера не знаю, але Емі повірила, і…»

Невже, Морте? Він справді був незаряджений?

І знову йому згадалася тріщина на панорамному вікні, абсурдна срібляста блискавка, що зигзагом бігла посередині шибки. «Отак усе й відбувається, — подумав він. — Так усе відбувається в людському житті».

Та потім Морт знову глянув на пакунок від «Федерал Експрес». Ось про що йому слід думати. Не про Емі й пана Теда Сраколиза із села Шутерз-Ноб, штат Теннессі, а про це.

Клапан уже був наполовину відкритий — через таке поширене нині недбальство. Потягнувши його догори, Морт витрусив собі на коліна журнал. Назва ясно-червоними літерами на обкладинці — «Еллері Квінз Містері Меґезін». Під нею, значно меншим шрифтом, — червень 1980. А ще нижче — імена та прізвища кількох письменників, чиї твори було надруковано в цьому числі. Едвард Д. Гох, Рут Ренделл, Ед Мак-Бейн, Патриція Гайсміт, Лоуренс Блок.

Його прізвища на обкладинці не було.

Ну, звісно. У ті часи його мало хто знав як письменника, а вже як автора детективів — і поготів. «Сезон сівби» був єдиним таким твором. Його прізвище нічого б не сказало постійним читачам, тому редактори вирішили не виносити його на обкладинку. Він розгорнув журнал.

Сторінки зі змістом не було.

Сторінку зі змістом хтось вирізав.

Морт гарячково прогортав журнал, один раз його впустивши та зі здавленим викриком підхопивши. З першого разу він вирізаного місця не знайшов, але вже вдруге, шукаючи своє оповідання, зрозумів, що сторінок із 83-ї по 97-му немає.

— Ти його вирізав! — заволав він. Кричав так гучно, що очі повилазили з орбіт. Забарабанив кулаками по керму «б’юїка», знову, і знову, і знову опускаючи на нього кулаки. Клаксон гудів і розривався. — Ти його вирізав, сучий ти син! Як ти це зробив? Ти його вирізав! Вирізав! Вирізав!

На півдорозі до будинку невблаганний тихий голосок поцікавився, як би Шутерові це вдалося. Конверт прибув «Федерал Експресом» із Пенсильванії, його віддали Джулієт, тож як, як, заради всього святого…