Стівен Кінг - Чотири після півночі

То був не гаданий універсал Шутера, а прагматичний маленький «субару» Емі, який щойно зупинився. За кермом була Емі. Вона вкрала його кохання, а жінка, здатна вкрасти твоє кохання, коли, крім кохання, в тебе нічого й нема, — не надто хороша жінка.

Та все одно він її кохав.

То Шутер її ненавидів. То Шутер збирався її вбити й поховати біля озера поряд із Бубликом, де місце поховання невдовзі стане загадкою для них обох.

— Емі, їдь звідси, — прошепотів він тремтячим, як у дуже старого чоловіка, голосом. — Їдь, поки ще не пізно.

Але Емі вже виходила з машини. Коли вона зачинила за собою дверцята, чиясь рука затулила штору в Мортовій свідомості, і все потонуло в темряві.

Поторсавши двері, Емі побачила, що вони незамкнені. Переступила через поріг, гукнула Морта, але одразу ж і замовкла. Та широко розплющеними від безмежного подиву очима роззирнулася навколо.

У будинку царював страшний гармидер. Сміття з переповненого смітника повисипалося на підлогу. У кутку лежала покинута алюмінієва форма з-під закритого пирога, по якій повзало кілька причмелених осінніх мух. У повітрі витав запах давньої їжі та цвілі. Емі навіть здалося, що тхне чимось зіпсутим.

— Морте?

Відповіді не було. Маленькими кроками вона рушила вглиб будинку, хоч і не була до кінця впевнена, що хоче роздивлятися решту помешкання. Пані Ґевін приходила тільки три дні тому. Як за такий короткий час тут міг статися такий безлад? Що трапилося?

Увесь останній рік їхнього шлюбу її дуже непокоїв Мортів стан. Але після розлучення вона стала відчувати ще більший неспокій. Неспокій і, звісно, провину. Частково Емі винуватила в усьому себе, і так, напевно, буде довіку. Але Морт ніколи не був сильним… а найбільшою його слабкістю була вперта (часом — ледве не істерична) відмова визнавати факти. Того ранку голос у нього звучав так, наче він був на межі самогубства. Та на його вимогу не привозити Теда вона пристала тільки через те, що боялася, — побачивши Теда, Морт міг зірватися, бо він уже й так підійшов надто близько до самогубного краю.

Думка про вбивство жодного разу її не навідала, та й досі Емі не мала про це ні найменшого здогаду. Навіть тоді, того жахливого дня в мотелі, коли він погрожував їм револьвером, вона не боялася. Тільки не вбивства. Морт — не вбивця.

— Морте? М…

Вона обійшла барну стійку, і слово завмерло на її губах. Приголомшеному погляду відкрилася велика вітальня. Всюди валялись аркуші паперу. Складалося таке враження, що в якусь мить Морт ексгумував усі копії всіх рукописів, які зберігалися в шухлядах письмового стола і в архіві, та засипав вітальню сторінками, наче конфеті з хлопавок на чорнушній новорічній гулянці. На столі височіли гори брудного посуду. Кавник від «Сайлекса» лежав, розбитий на друзки, на підлозі біля панорамного вікна. Тріснутого.

І всюди, всюди, всюди було одне слово — «ШУТЕР».

«ШУТЕР» на стінах кольоровою крейдою, яку він, напевно, знайшов у її шухляді з приладдям для малювання. «ШУТЕР» було набризкано на вікні чимось подібним до засохлих збитих вершків — під плитою валявся червоний балончик із-під «Реді-Віп». «ШУТЕР» також було написано чорнилом на кухонних стільницях, а на дерев’яних опорах тераси в дальньому боці будинку — олівцем: охайний стовчик, що збігав донизу прямою лінією, тільки замість цифр для додавання в ньому було одне слово — ШУТЕР ШУТЕР ШУТЕР ШУТЕР.

А найгірше — воно було викарбуване на полірованій поверхні стола, на вишневому дереві великими нерівними літерами заввишки з три фути, наче якесь гротескне освідчення в коханні: ШУТЕР.

Викрутка, якою він нашкрябав той останній напис, лежала на стільці поряд. На сталевому штирі виднілося щось червоне — слід від вишневого дерева, подумала Емі.

— Морте? — пошепки покликала вона, роззираючись.

Раптом їй стало страшно, що зараз вона знайде його мертвим, що він сам вкоротив собі віку. І де? У своєму кабінеті, ясна річ. А де ж іще? Тут він прожив усі найважливіші етапи свого життя; звісно, й померти він вирішив би саме тут.

Бажання заходити всередину Емі не мала, не хотіла бути тією, хто його знайде, та ноги самі понесли її в той бік. Ідучи, вона штовхнула носком надіслане Гербом Крікмором число детективного журналу «ЕКММ», що лежав на підлозі й заважав пройти. І навіть не глянула вниз. Наблизившись до дверей кабінету, Емі повільно їх відчинила.

Морт стояв перед своєю старою друкарською машинкою «Роял»; екранно-клавіатурний блок його комп’ютера лежав, перевернутий, на долівці серед уламків скла. Морт чомусь скидався на сільського священика, і це було дивно. Частково, як їй здалося, це враження справляла його постава — він стояв дуже штивно, ненатурально, склавши руки за спиною. Але найбільше вражав капелюх. Чорний капелюх, натягнутий на голову так, що крисами він майже торкався Мортових вух. Вона подумала, що він трохи схожий на старого на картині «Американська готика», хоч у чоловіка з картини жодного капелюха на голові не було.