Стівен Кінг - Чотири після півночі

— Морте? — покликала вона кволим і непевним голосом.

Він не відповів. Просто дивився на неї впритул пильним поглядом своїх очей. Зловісних і палахкотливих. Ще ніколи в житті вона не бачила в Морта такого погляду, навіть того страшного дня в мотелі. Ніби то був зовсім не Морт, а якийсь незнайомець, схожий на нього.

Проте той капелюх вона впізнала.

— Де ти відкопав цей старий мотлох? На горищі? — у її голосі відлунювало серцебиття, і тому він тремтів.

Певна річ, Морт знайшов його на горищі. Навіть із дверей Емі відчувала, як б’є в ніздрі запах нафталіну. Морт купив того капелюха багато років тому, у сувенірному магазинчику в Пенсильванії. Вони тоді якраз мандрували землями амішів. Удома в Деррі вона мала невеликий сад, там, де до будинку прилягала прибудова з кабінетом. То був її сад-город, але Морт часто ходив його прополювати, коли зупинялася робота й не було жодних ідей. Тоді він надівав той капелюх. Називав його своєю думальною шапочкою. Емі згадала, як одного разу він подивився на себе в дзеркало, стоячи в тому капелюсі, й пожартував, що треба зробити собі фото для суперобкладинок. «У ньому, — сказав він тоді, — я схожий на селюка з глибокого задуп’я, який бреде за плугом, а попереду маячить срака мула».

А потім капелюх зник. Напевно, перекочував сюди й лежав десь у сховку. Але…

— Це мій капелюх, — рипучим і ніби стриманим від задуми голосом проказав він. — Він ніколи нікому іншому не належав.

— Морте? Що таке? Що…

— Жінко, ти помилилася номером. Ніякого Морта тут нема. Морт умер, — два свердлики його очей ні на мить не покидали її обличчя. — Він крутився, як вуж на сковорідці, але дійшов до того, що не зміг собі брехати, не кажучи вже про мене. Я до нього й пальцем не торкнувся, пані Рейні, клянуся вам. Він пішов, як боягуз.

— Чому ти так розмовляєш? — спитала Емі.

— Бо тако я розмовляю, — трохи здивовано відказав він. — У нас на Міссісіпі всі тако розмовляють.

— Морте, годі тобі!

— А ти не зрозуміла, що я сказав? Глуха ти чи що? Він мертвий. Сам себе вбив.

— Морте, припини, — розплакалася вона. — Ти мене лякаєш, і мені це не подобається.

— Це не важливо, — сказав він і вийняв руки з-за спини. В одній із них він тримав ножиці з горішньої шухляди стола. Вийшло сонце, й леза ножиць на мить спалахнули, коли він, піднявши, розкрив їх і знову закрив. — Тобі недовго лишилося лякатись.

На цих словах Морт попрямував до неї.

Спершу Емі просто стояла на місці. Морт не може її вбити. Якби він був здатен на вбивство, то, безперечно, скоїв би їх декілька ще того дня в мотелі.

Та потім вона побачила вираз його очей і збагнула, що Морт це теж знав.

От тільки то був не він.

Емі закричала, вихором розвернулася й кинулася до дверей.

Шутер рвонув за нею; сріблястою дугою сяйнули в повітрі ножиці. Він би встромив їх по кільця їй між лопаток, якби ноги не посковзнулися на папірцях, розкиданих по паркету. З криком розпачу і гніву він розтягнувся на підлозі. Лезо ножиць прохромило дев’яту сторінку «Таємного вікна, таємного саду», і кінчики відламалися. Губами він вдарився об підлогу, бризнула кров. Пачка «Пел-Мелу» (цигарки, які курив Джон Кінтнер під час перерв упродовж половини письменницького курсу, який вони з Мортом відвідували разом) кулею вилетіла з його кишені й ковзнула слизькою підлогою, наче фігурка в барному настільному хокеї. Він піднявся на коліна, кривлячись у тваринній гримасі й криваво посміхаючись, бо кров текла з його губ і заливала зуби.

— Пані Рейні, вам це вже не допоможе! — крикнув він, зводячись на ноги. Подивився на ножиці, розкрив їх, щоб трохи уважніше обдивитися затуплені кінчики, й роздратовано жбурнув убік. — У мене в садку приготоване для вас місце! Я вже й травичку там поскуб. Зачекайте, я йду!

І він вискочив у двері влід за нею.

Посеред вітальні з Емі трапилася халепа. Однією ногою вона послизнулася на журналі «ЕКММ» і розтягнулася на підлозі, вдарившись стегном і правою груддю. Від болю й несподіванки Емі закричала.

Тим часом Шутер позаду неї підбіг до стола й ухопив викрутку, якою раніше прикінчив кота.

— Лежи спокійно і не ворушися, — сказав він, коли вона перевернулася на спину й подивилася на нього такими широкими очима, наче перед тим вживала наркотики. — Якщо крутитимешся, то тільки зайве мучитимешся перед смертю. Я не хочу тебе мучити, жіночко, але ніде не дінуся, коли вже треба буде. Я маю взяти своє, розумієш? Я стільки всього зробив, що мені має щось перепасти за клопоти.